Дистанційне навчання 11клас, Всесвітня історія

03.04.2020.

Тема. Країни Африки в другій пол. ХХ - на поч. ХХІ ст.

 

Пригадайте

• Пригадайте з курсу географії особливості географічного положення Африки, природні ресурси регіону, населення, сучасну політичну карту континенту, форми державного правління й територіального устрою країн, типи країн за рівнем економічного розвитку, райони збройних конфліктів і проявів тероризму.
• Використовуючи історичну карту атласу, охарактеризуйте світову колоніальну систему, що сформувалася до початку Другої світової війни.
• На території яких африканських країн у роки Другої світової війни відбувалися бойові операції?

1. Деколонізація Африки

У другій половині XX ст. в результаті піднесення національно-визвольних рухів у всьому світі отримали незалежність країни Африки й Азії, багато острівних країн Атлантичного й Тихого океанів, розпочався процес розпаду великих континентальних імперій.

Визначальною подією в процесі деколонізації стало ухвалення Генеральною Асамблеєю ООН «Декларації надання незалежності колоніальним державам і народам» від 14 грудня 1960 р., після чого відбулися події, які ввійшли в історію як «Рік Африки». Найдовше боролася за свою колоніальну імперію Португалія. Проте після того, як у 1974 р. в країні відбулася «Революція гвоздик», отримали незалежність португальські володіння в Африці — Ангола та Мозамбік. Останній бастіон колоніалізму впав на початку 1990 р., коли стала незалежною Намібія.

Етапи деколонізації Африки

• Які з цих причин і передумов більшою мірою залежали від колоніальних держав, а які — від народів колоній? Аргументуйте Вашу точку зору.

Причини ліквідації колоніальних імперій

• Колонії як форма політичного, економічного й адміністративного переважання однієї країни над іншою історично вичерпали себе.
• Основним джерелом економічного зростання країн в епоху науково-технічної революції є сучасні технології, а не постачання сировини.
• Утримання колоній потребувало від країн-метрополій значних ресурсів, які починаючи з 50-х років ХХ ст. вигідніше було вкладати в людський та науково-технічний потенціал; колонії перестали бути прибутковими.

Передумови ліквідації колоніалізму

• Поразка в Другій світовій війні країн, які прагнули створити власні колоніальні імперії.
• Втрата провідних позицій у світі колоніальними державами (Велика Британія, Франція, Нідерланди, Португалія та ін.).
• Формування в колоніях національних еліт, посилення націоналістичних настроїв і прагнення незалежності. Розбудова колоніями власних економік робили їх економічно самодостатніми.

Словник

• Деколонізація — процес надання незалежності та повного суверенітету колоніям, домініонам, підмандатним територіям.

• «Рік Африки» — образний вислів, яким позначають 1960 р., коли незалежність отримали 17 колоній на Африканському континенті.

Здобуття незалежності не означало автоматичного вирішення проблем континенту. Національні еліти, які прийшли до влади, постали перед необхідністю самостійно, без допомоги метрополій, забезпечувати нормальне функціонування економіки, системи охорони здоров'я, освіти тощо.

Країни, які здобули незалежність, розвивалися по-різному. Частина африканських країн Сходу, поділяючи цінності демократії й конкурентного суспільства, орієнтувалися на США та Західну Європу. Інші країни (Гана, Гвінея, Малі, Ангола, Бенін, Конго, Танзанія, Ефіопія, Мозамбік) обрали соціалістичну орієнтацію, що передбачало визнання марксизму офіційною ідеологією та проголошення наміру будувати соціалізм.

Часто заяви африканських лідерів про соціалістичну орієнтацію були лише риторикою, аби отримати гроші, сировину та зброю від СРСР на «побудову соціалізму». Загалом у 80-х роках ХХ ст. майже 20 країн заявили про соціалістичну орієнтацію. Після розпаду СРСР і соціалістичного табору в Європі правителі цих країн більше не згадували про соціалістичну орієнтацію.

Більшість африканських держав після проголошення незалежності через соціально-економічну й культурну відсталість опинилась у скрутному становищі, незважаючи на людський та природний потенціал на рівні промислово розвинених країн. У багатьох країнах загострилася продовольча проблема, що було зумовлено демографічним вибухом. Низький рівень економіки багатьох країн Африки призвів до різкого скорочення державних видатків на освіту, охорону здоров'я, професійну підготовку.

Зовнішньополітичний курс чимало африканських країн пов'язують з Рухом неприєднання. Правлячі режими часто є корумпованими. Країни Африки вирізняє політична нестабільність, прагнення режимів збагатитися, грабуючи народ, міжплемінна ворожнеча. Після здобуття незалежності почастішали збройні прикордонні сутички, які часом переростають у тривалі війни.

Словник

• Рух неприєднання — міжнародне об'єднання країн світу, які визнають неприєднання до військово-політичних блоків і союзів одним з основних принципів своєї зовнішньої політики. Утворений на конференції в м. Белграді в 1961 р.

У 1963 р. на конференції глав держав та урядів африканських країн у столиці Ефіопії м. Аддис-Абебі було створено Організацію африканської єдності (ОАЄ). Нині до неї належать понад півсотні держав континенту: Алжир, Ангола, Гвінея, Єгипет, Камерун, Кенія, Марокко, Мозамбік, Намібія, Нігерія, Туніс, Ефіопія, Чад та ін. Засновники організації проголосили її метою сприяння єдності та солідарності країн Африки, примноження й координацію зусиль щодо підвищення рівня життя; захист суверенітету, територіальної цілісності та незалежності; ліквідацію всіх форм колоніалізму; налагодження співробітництва у сферах політики, оборони й безпеки, економіки, освіти, охорони здоров'я та культури.

2. Крах апартеїду на півдні Африки

Після того як на початку 60-х років ХХ ст. більшість африканських країн здобула незалежність, расизм на континенті зберігався тільки в Південно-Африканській Республіці (ПАР), де існував режим апартеїду. Ця політика ґрунтувалася на ідеї про відособлений розвиток європейського й неєвропейського населення Південної Африки. Унаслідок застосування норм апартеїду більшість населення ПАР була позбавлена громадянських прав.

Зокрема, 23 млн темношкірих мешканців не мали виборчих прав. Для «кольорового» населення створювали спеціальні поселення — бантустани. Були заборонені змішані шлюби тощо. Громадські місця, транспорт, лікарні, пляжі й інші місця відпочинку рясніли вивісками «Тільки для білих». «Чорні» автобуси зупинялися на спеціальних автобусних зупинках, а «білі» — на «білих». У парках були лавки окремо для білих і всіх інших, окремими були й школи й університети.

Написи на плакаті англійською, зулуською та африкаанс про те, що територію пляжу можуть відвідувати винятково представники білої раси. 1980-і роки

Практично всі сфери життя підлягали сегрегації (від латин. segregatio — відокремлення, розділення) — фактичному та юридичному відокремленню «кольорових» жителів країни від білих. Унаслідок апартеїду виникла соціальна прірва між нащадками європейців, які жили за західними стандартами, і знедоленою більшістю населення.

Відеосюжет із серії «День в історії» про режим апартеїду в ПАР (укр.): 

https://www.youtube.com/watch?v=Ed5TKxU79fM&feature=youtu.be 

Словник

• Апартеїд (мовою африкаанс — роздільне проживання) — крайня форма расової дискримінації, що полягає в позбавленні цілих груп населення політичних і громадянських прав, аж до територіальної ізоляції за расовою належністю. Сучасним міжнародним правом розглядається як злочин проти людства. Режим апартеїду існував у Південно-Африканській Республіці в 1948-1991 рр.

Свідчення

• Як Ви розумієте основну ідею цієї статті Декларації ООН?

«Ст. 5. Держави повинні вживати рішучих заходів, спрямованих на ліквідацію масових і грубих порушень прав людини, народів та осіб, яких стосуються ситуації, що є результатом апартеїду, усіх форм расизму й расової дискримінації, колоніалізму, іноземного панування та окупації, агресії, іноземного втручання й загроз національному суверенітету, національній єдності й територіальній цілісності, загрози війни та відмови визнати основоположне право народів на самовизначення».

З Декларації про право на розвиток, ухваленої Генеральною Асамблеєю ООН 4 грудня 1986 р. (Організація Об'єднаних Націй. Генеральна Асамблея : офіційні звіти. Сорок перша сесія. — Доповнення N 53 (А/41/53). — С. 230)

Усвідомлюючи безперспективність утримання влади лише насильницькими методами, починаючи з 1982 р. уряд білої меншості вдався до певних кроків, які мали нормалізувати ситуацію в ПАР. Упродовж 1982-1986 рр. було легалізовано ряд громадських організацій, які декларували лояльне ставлення до режиму, дозволено спільне членство білих і темношкірих громадян у політичних організаціях, а також дозволено змішані шлюби.

Однак залишилася в силі заборона спільного проживання білого й «кольорового» населення.

У 1983 р. на референдум було винесено пропозицію створити окремі палати парламенту для «кольорових» і вихідців з Азії. Хоча 66 % учасників референдуму проголосували за цю пропозицію, вибори до нового парламенту, які відбулися 1984 р., бойкотувало майже 80 % «кольорового» населення ПАР. Незадоволені половинчастістю запропонованого вирішення проблеми расової дискримінації, лідери Африканського національного конгресу (АНК), очолюваного Нельсоном Манделою, розпочали у вересні 1984 р. акції громадянської непокори. Ці акції переросли в масові заворушення та вуличні зіткнення. У відповідь уряд увів у країні в червні 1985 р. надзвичайний стан. Масові заворушення 1984-1986 рр. засудила міжнародна громадськість, а найбільші банківські установи Великої Британії та США припинили фінансові інвестиції в ПАР.

Особистості

Нельсон Мандела (1918-2013) — президент Африканського національного конгресу, президент ПАР (1994-1999). 27 років провів у в'язниці за участь у підпільній збройній боротьбі проти режиму апартеїду. Лауреат Нобелівської премії миру (1993). Залишивши пост президента, брав активну участь у боротьбі з ВІЛ/СНІДом — хворобою, від якої помер його єдиний син.

На початку 90-х років ХХ ст. ситуація вкрай загострилася — біле населення активно озброювалося, країні загрожувала кривава громадянська війна на расовому ґрунті. Уряд мусив дозволити діяльність АНК, звільнив Н. Манделу та скасував закони, якими керувалася система апартеїду. Під час «круглого столу» Н. Мандела та президент країни Ф. де Клерк дійшли згоди щодо проведення перших загальних виборів.

Країни Африки в другій половині ХХ — на початку ХХІ ст.

Свідчення

«Я поважаю ідеали демократичного й вільного суспільства, у якому всі громадяни живуть у гармонії та мають рівні можливості. Це те, заради чого я живу й чого я прагну. Я навіть готовий заради цього померти».

Нельсон Мандела, 1964 р. (http://www.historyplace.com/speeches/mandela.htm)

На виборах, які відбулись у квітні 1994 р., АНК отримав 62 % голосів, а Національна партія білої меншості тільки 20 % голосів. Наступного місяця Н. Мандела обійняв посаду президента ПАР, а Ф. де Клерк став його заступником. Після проведення в країні демократичних виборів ООН скасувала всі обмеження на торгівлю та співпрацю з ПАР, визнавши остаточну ліквідацію в ній режиму апартеїду.

3. Країни регіону на межі ХХ-ХХІ ст.

Країни Африки належать до найбідніших країн світу. Зокрема, у країнах Тропічної Африки кількість населення зростає вдвічі швидше, ніж темпи сільськогосподарського виробництва. У результаті материк з майже мільярдним населенням не може себе прогодувати. Суттєву допомогу африканським країнам надають ООН, ЮНЕСКО, Світовий банк, численні гуманітарні місії.

Боротьба за владу в африканських країнах між окремими угрупованнями перетворювалася на справжній геноцид власного народу (Судан, Уганда, Руанда, Сомалі, Ліберія, Сьєрра-Леоне та ін.). У 2017 р. відбулися перевороти в Гамбії та Зімбабве. Зокрема, Роберт Мугабе очолював Зімбабве впродовж 37 років. Отримавши гарантії безпеки й певні привілеї, він погодився піти у відставку. Це рідкісний в історії приклад почесного зміщення глави держави своїми прибічниками.

Країнами, у яких на початку XXI ст. виразно проявляються демократичні тенденції та спостерігається позитивна динаміка економічного розвитку, є Кенія, Уганда, Республіка Конго, Габон і Замбія. Однак навіть у цих державах економічне зростання завдячує, як правило, експорту сировини, а рівень життя населення є доволі низьким.

У новому столітті в Африці з'явилися можливості для стабільного економічного зростання. Передумовою цього є політичні перетворення, зменшення кількості воєн і вирішення ряду проблем державного управління в країнах Африканського континенту. Позитивні враження про континент у підприємців і туристів, які відвідують країни регіону, також сприяють збільшенню іноземних інвестицій.

Африканські країни поступово нарощують ділову активність, зростають і обсяги іноземних капіталовкладень.

Поліпшення інвестиційного клімату значною мірою пов'язане із зниженням кількості регіональних конфліктів на Африканському континенті, а також високим попитом на сировинні ресурси африканських країн.

За прогнозами фахівців, попит на сировину у світі до середини XXI ст. зросте на 50-60 %. У зв'язку з цим набуває особливого значення той факт, що на африканські країни припадає від 30 до 40 % розвіданих світових запасів природних ресурсів. Насправді ця цифра навіть вища, бо рівень їхньої вивченості залишається низьким. Африка перетворилася на зону стратегічних інтересів провідних держав світу, між якими загострюється конкурентна боротьба за мінеральні ресурси. Водночас Африка — це конгломерат держав, украй зацікавлених у зовнішній допомозі й інвестиціях. На початку нового тисячоліття в більшості африканських країн спостерігається період сталого зростання.

У ХХІ ст. Африка відіграє важливу роль у міжнародних справах. Звісно, країни континенту, як і раніше, залежать від більш впливових і розвинених держав світу, проте африканські політичні еліти вчаться використовувати суперечності між великими країнами. Успіх відродження Африки залежить насамперед не від обсягів іноземних інвестицій, а від здатності країн континенту використовувати їх для свого економічного розвитку. Аби закласти фундамент довгострокового економічного зростання, африканські країни мають провести масштабні економічні реформи з урахуванням національних особливостей населення.

Нині один з основних пріоритетів Африканського Союзу — індустріалізація. До того ж Генеральна Асамблея ООН проголосила 2016-2025 рр. третьою промисловою революцією. Багато африканських країн досягло суттєвого річного економічного зростання. Регіон багатий на природні ресурси, й оскільки до 2050 р. передбачається збільшення кількості місцевого населення до 2,5 млрд осіб, знадобляться нові робочі місця. Поки що, незважаючи на десятиліття прогресу, більшість населення в майже півсотні африканських країн усе ще живе в бідності.

Особливості індустріалізації Африки порівняно з досвідом інших регіонів світу

Починаючи з 2016 р. зростання ВВП країн Африки дещо сповільнилося. Оскільки економіка Нігерії нині забезпечує майже третину ВВП континенту, то спад саме в цій країні потягнув загальноафриканські показники донизу.

Міжнародні економічні аналітики прогнозують, що, незважаючи на певне погіршення, швидкість зростання економіки Африки залишиться сталою. Понад 30 країн континенту вже стали асоційованими членами Європейського Союзу. Зниження рівня смертності та висока народжуваність забезпечують у більшості країн Африки високі темпи приросту населення, зокрема міського. Нині міське населення становить майже половину всього населення країн Африканського континенту.

• Проаналізуйте показники динаміки ВВП африканських країн і визначте, які роки були успішними, а які складними для держав регіону.

Економічне зростання країн Африки у 2013-2018 рр.

Автори деяких досліджень навіть прогнозують світове лідерство Африки до 2030 р. На той час на континенті проживатиме 2/3 молодого населення планети й вироблятиметься майже 45 % світового ВВП. Новим явищем для Африки є поява середнього класу, до якого належать ті, хто витрачає від 20 дол. США на день. Нині середній клас становить понад третину населення континенту.

За вплив на африканські країни змагаються США, Франція, Велика Британія та Японія. Інвестиції спрямовують у розроблення сировинних ресурсів континенту. Також європейці розмістили в Африці чимало енергомістких та екологічно «брудних» металургійних і хімічних виробництв.

Виклики, які постали перед Африкою у XXI ст.: тероризм, контрабанда зброї та наркотичних речовин, поширення вірусних захворювань (на континенті проживає 60 % ВІЛ-інфікованих людей планети), низький рівень медичних послуг, нелегальна міграція, високий рівень злочинності.

У регіоні спостерігаються відцентрові тенденції в політичному житті: з одного боку, усе ще існують осередки екстремізму, зокрема в Південному Судані, Сомалі, регіоні Сахелю, а з іншого — відбуваються процеси демократизації та лібералізації суспільства, які сприяють прискореному зростанню економіки.

Основні події

1946-1990 рр. — процес деколонізації Африки.

1960 р. — «Рік Африки».

1991 р. — ліквідація апартеїду в Південно-Африканській Республіці.

Запитання та завдання

• 1. Поясніть історичні поняття «деколонізація», «апартеїд», «Рік Африки», «Рух неприєднання».
• 2. Покажіть на історичній карті (с. 158) держави Африки, які здобули незалежність після Другої світової війни.
• 3. Як змінилися кордони між державами на Африканському континенті внаслідок деколонізації?
• 4. Охарактеризуйте причини й передумови деколонізації Африки. Чому європейські держави погодилися надати незалежність народам Африки?
• 5. Охарактеризуйте етапи деколонізації, процес здобуття незалежності народами Азії та Африки.
• 6. У чому проявлявся режим апартеїду в Південно-Африканській Республіці? Унаслідок яких подій було ліквідовано цей режим?
• 7. Охарактеризуйте досягнення та перспективи країн Африканського континенту на межі ХХ-ХХІ ст.
• 8. Знайдіть додаткову інформацію про Н. Манделу. Дайте власну оцінку його діяльності та місця в історії.

 

10.04.2020.

Тема. Країни Близького Сходу в другій пол. ХХ - на поч. ХХІ ст.

1. Близькосхідна проблема. Утворення Ізраїлю

Однією з найгостріших проблем післявоєнного світу є «близькосхідна проблема». Її зародження пов'язано з єврейською колонізацією Палестини, яка почалася в 1920-х роках. Суперечності, що виникали між арабами та євреями, а також непослідовність британських політиків призвели до різкого загострення відносин між представниками двох народів.

Після Другої світової війни Сполучені Штати Америки та багато європейських країн співчували євреям, які пережили Голокост. У 1947 р. Генеральна Асамблея ООН проголосувала за створення в Палестині двох держав: палестинської та єврейської. Обидва народи вважали своєю столицею Єрусалим. За умовами розділення Палестини євреї, які становили 34 % населення, отримали 55 % території.

Ісламські країни проголосували проти поділу Палестини. Не погодилися з ним і палестинці, які заявляли, що ООН не мала права ділити Палестину без урахування бажання більшості населення, яке там проживало. 14 травня 1948 р., невдовзі після того, як британські війська залишили Палестину, лідер єврейської громади в Палестині Давид Бен Гуріон оголосив про створення незалежної Держави Ізраїль.

2. Арабо-ізраїльські війни

Наступного дня на Ізраїль напали шість ісламських держав — Єгипет, Ірак, Йорданія, Ліван, Саудівська Аравія та Сирія. Ця перша з-поміж багатьох арабо-ізраїльських воєн закінчилася за декілька місяців перемогою Ізраїлю. Поки тривали бойові дії, до Ізраїлю прибули майже 600 тис. євреїв з різних куточків світу. Вони оселилися в таборах біженців, що фінансувались ООН, утворивши кільце єврейських поселень уздовж кордонів своєї нової батьківщини.

Відеосюжет «Арабо-ізраїльська війна» (укр.):

https://www.youtube.com/watch?v=UHxGu6mVO5M&feature=youtu.be

Тим часом Єгипет узяв під контроль Сектор Гази, а Йорданія анексувала Західний берег річки Йордан. Отже, план ООН з поділу Палестини не був реалізований: єврейська держава була створена, а арабська — ні. Між Ізраїлем, з одного боку, і Єгиптом, Йорданією, Ліваном і Сирією — з іншого, було підписано перемир'я, унаслідок чого Ізраїль подвоїв територію, яку йому відвели за планом ООН.

Друга арабо-ізраїльська війна спалахнула в 1956 р. в період Суецької кризи. Президент Єгипту Гамаль Абдель Насер направив війська, щоб націоналізувати канал, який контролювала Велика Британія. Обурені британці уклали угоду з Францією та Ізраїлем, аби повернути канал під свій контроль. За повітряної підтримки, наданої європейськими союзниками, ізраїльтяни рушили до Суецького каналу і швидко перемогли єгиптян. Однак світова спільнота, зокрема США та СРСР, змусили Ізраїль та європейців вивести їхні війська з Єгипту. Суецький канал залишився під контролем Єгипту.

• Порівняйте карти й визначте, наскільки кордони 1948 р. відрізнялися від визначених ООН.

Напружені відносини між Ізраїлем та арабськими державами ще більше загострилися. На початку 1967 р. Г. А. Насер та його арабські союзники, озброєні радянськими танками й літаками, збирались атакувати Ізраїль, щоб блокувати йому вихід до Червоного моря. Дізнавшись про ці плани, ізраїльтяни першими завдали удару. Знищивши аеродроми в Єгипті, Ірані, Йорданії та Сирії, Ізраїль завдав блискавичного удару на трьох фронтах. Ця Шестиденна війна закінчилася перемогою Ізраїлю. Втрати ізраїльтян становили 800 осіб, втрати арабської коаліції — понад 15 тис. осіб.

Ізраїль отримав контроль над районом Єрусалима (Східним Єрусалимом), Синайським півостровом, Сектором Гази, Голанськими висотами та Західним берегом річки Йордан. Палестинцям, які проживали в Єрусалимі, надали право обрати ізраїльське чи йорданське громадянство. Більшість обрала йорданське. Палестинцям, які жили в інших районах, не пропонували ізраїльське громадянство, і вони опинилися під ізраїльським контролем. Після війни на виснаження 1969-1970 рр. наступник Г. А. Насера, єгипетський президент Анвар Садат, запропонував арабським країнам атакувати Ізраїль 6 жовтня 1973 р. — у день святкування іудейського свята Йом-Кіпур (Судний день). Ізраїльтяни були захоплені зненацька й арабські війська завоювали територію, втрачену в 1967 р.

Ізраїльтяни, натхненні прем'єр-міністром Голдою Меїр, провели успішний контрнаступ і повернули більшу частину втраченої території. Після кількатижневих боїв обидві сторони погодилися на перемир'я. Війна Судного дня закінчилася, а палестинська держава так і не була утворена. У наступні роки постійно відбувалися сутички вздовж лінії припинення вогню. За посередництва США між Єгиптом та Ізраїлем розпочалися переговори, які завершилися в 1978 р. підписанням у Кемп-Девіді, заміській резиденції президента США Дж. Картера, мирного договору. Ізраїль вивів війська із Синайського півострова. У 1980-х роках відбулося вторгнення Ізраїлю до Лівану, ізраїльтяни боролися з палестинським рухом опору, рушієм якого була Організація визволення Палестини (ОВП). Багато років її очолював Ясір Арафат. У 1987 р. палестинці розпочали «інтифаду» — збройну боротьбу з Ізраїлем. У 1993 р. Ізраїль та ОВП підписали угоду, за якою палестинці отримали автономію. Через два роки за новою угодою повноваження Палестинської автономії було розширено. Проте час від часу ситуація на кордоні між автономією та Ізраїлем загострюється; мур між двома народами, які мешкають на одній території, свідчить про складність проблеми, для вирішення якої потрібен обопільний компроміс. Після смерті Я. Арафата (2004) між радикальними палестинськими угрупованнями посилилася міжусобна боротьба.

Мур між Ізраїлем і Палестинською автономією. Сучасне фото

На початок ХХI ст. близькосхідна проблема остаточно не вирішена. Автономна в кордонах Ізраїлю Держава Палестина (назва з 2013 р.) стала державою-спостерігачем при ООН. Оскільки непростий діалог між палестинцями та ізраїльтянами триває, не згасає надія на те, що два народи знайдуть форми мирного співіснування. Інших способів урегулювання близькосхідної проблеми, крім переговорів і пошуків компромісу, не існує.

Пригадайте

• Які зміни відбулися в Ірані внаслідок реформ, здійснених у 1920-1930-х роках за правління Рези-шаха Пехлеві?

3. Ісламська революція в Ірані (1978-1979)

У 1953 р. в Ірані прийшов до влади прозахідний політик шах Мохаммед Пехлеві. У 60-70-х роках ХХ ст. він ініціював перетворення, які назвали «білою революцією»: держава викупила землю у великих землевласників і продала її за заниженими на третину цінами дрібним іранським фермерам; було заборонено багатоженство, а також шлюби з неповнолітніми; жінки отримали громадянські права; робітники стали акціонерами підприємств, на яких вони працювали; школи забезпечувалися безкоштовним харчуванням, багато студентів отримало змогу навчатися за кордоном. Іранська економіка переживала піднесення, зокрема у сфері телекомунікацій, у нафтохімічній, автомобільній промисловості, виробництві сталі й електроенергії.

Проте для більшості іранців майже нічого не змінилося, рівень життя населення був украй низький. Дороги залишалися неасфальтованими, значна частина країни обходилася без електрики, навіть на околицях Тегерана люди мешкали в оббитих бляхою халупах. У країні наростало невдоволення високим рівнем інфляції, корупцією, нестачею товарів, демонстративно розкішним життям знаті. Чимало іранців завдяки реформам здобули освіту, але не могли знайти роботу. Багато хто був незадоволений нав'язуванням західних цінностей, обмеженнями щодо духовенства, зосередженням влади в руках шаха. У середині 1970-х років шах заснував партію «Відродження» і скасував багатопартійність. Лояльним до шаха іранцям запропонували вступити до шахської партії, а ті, хто ухилявся, ризикували опинитись у в'язниці чи у вигнанні.

Найвідоміший опозиційний лідер — священик Рухолла Хомейні багато років перебував в еміграції. Його метою було повалення прозахідного шахського уряду й докорінна перебудова Ірану на засадах ісламу.

Після того, як у 1977 р. за загадкових обставин пішов з життя син Хомейні й послідовники аятоли звинуватили шаха в його вбивстві, у країні розпочалися заворушення. Наступного року в результаті підпалу кінотеатру в одному з іранських міст загинули понад чотириста осіб. Хомейні звинуватив у підпалі шахський режим, хоча жодних доказів не було надано. На початку вересня 1978 р. армія розстріляла в Тегерані демонстрацію проти введення воєнного стану, загинуло майже дев'яносто осіб. Цей день, який назвали «чорною п'ятницею», став початком ісламської революції. Шах, намагаючись урятувати ситуацію, оголосив амністію політичним противникам, висланим з країни, однак протести стали ще масовішими. У листопаді в Ірані було введено воєнний стан, шах призначив тимчасову військову адміністрацію та навіть звинуватив у корупції й заарештував дві сотні високопосадовців. Проте ці поступки тільки додали завзяття Хомейні та його прибічникам.

Словник

• Ісламська революція — події в Ірані в січні 1978 р. — лютому 1979 р., які призвели до повалення монархії та встановлення ісламської республіки на чолі з аятолою Хомейні.

Наприкінці 1978 р. протести посилилися: кожен десятий мешканець країни брав участь у демонстраціях проти шаха. Армія мала виконувати поліцейські каральні функції, проте вона була деморалізована. Військові масово дезертирували або переходили на сторону повстанців. Революційні події набули незворотного характеру. У розпачі шах звернувся по допомогу до США, але президент Дж. Картер не зважився надати військову підтримку шаху. На початку 1979 р. шах разом з дружиною втік до США, спровокувавши цим захоплення екстремістами американського посольства в Тегерані. Згодом він перебрався до Єгипту, де й доживав віку.

Маніфестація в Тегерані. На передньому плані - портрет аятоли Хомейні. 1978 р.

1 лютого 1979 р. з Парижа до Ірану повернувся аятола Хомейні, який узяв владу у свої руки й призначив перехідний уряд. У березні відбувся референдум щодо нового політичного устрою країни, а наступного місяця Іран проголосили Ісламською республікою. У грудні того самого року було ухвалено конституцію країни.

Свідчення

• На які особливості революційних подій в Ірані в 1978-1979 рр. звертає увагу дослідник?

«Є щонайменше три особливості, що вирізняють події 1978-1979 рр.

...По-перше, ця революція... використовувала не силу, збройне повстання чи партизанську війну, а політику. Це, зокрема, стосується... масового виходу людей на вулиці... , а також загального політичного страйку, який з жовтня 1978 р. паралізував економіку та зовнішню торгівлю. Саме це, а не релігійний антураж, було, мабуть, найпарадоксальнішим і найоригінальнішим аспектом іранської революції...

По-друге, досвід Ірану відійшов від теорії... , що необхідною передумовою революції є ослаблення держави... унаслідок тиску з-за кордону, поразки у війні, у результаті вторгнення або через припинення підтримки від зовнішнього покровителя... В Ірані нічого такого не було. Режим шаха підтримували США та Китай, а Радянський Союз не уявляв, що треба робити; жодна іноземна держава не підтримувала революціонерів; армія шаха не була розбита на війні...

По-третє, революція була добре організована через мережу мечетей та місцевих комітетів, але вона не мала підтримки революційної партії».

Фред Галлідей, ірландський письменник та історик (Fred Halliday. Iran's revolution in global history)

Країни Близького Сходу в другій половині ХХ — на початку ХХІ ст.

В Ірані встановився теократичний (влада належить духовенству) режим, заснований на ісламському фундаменталізмі. Ісламізація суспільства відбувалася на всіх рівнях і в усіх сферах. За цим пильнував 200-тисячний «Корпус стражів Ісламської революції», який у зародку придушував будь-яку опозицію. «Ісламська культурна революція» здійснювала посилений тиск на засоби масової інформації. Спеціальні наглядові органи вилучали з продажу іноземні фільми й програми розважального характеру, дозволялося торгувати тільки книжками релігійного змісту. Особливо важким за нових умов виявилося становище жінок. Релігійні органи ретельно стежили за виконанням жінками приписів шаріату: їх зобов'язали носити чадру або хіджаб, обмежили у виборі професій, заборонили подавати на розлучення. До жінок почали застосовувати тілесні покарання за крадіжки та вживання алкоголю, смертну кару за зраду батьківщини, шпигунство й перелюбство.

У листопаді 1979 р. було захоплене посольство США в Тегерані. 444 дні 52 американських дипломатів утримували як заручників. Спецоперація США щодо їхнього звільнення провалилася. Тільки в 1981 р. після інавгурації нового президента США Рональда Рейгана за посередництва Алжиру заручники були звільнені й змогли повернутися додому. Цей інцидент призвів до розриву дипломатичних відносин зі США й погіршив відносини між Іраном і Заходом. Проти країни були застосовані економічні та політичні санкції.

Словник

• Ісламський фундаменталізм — радикальна релігійно-політична течія в ісламі, що сповідує «повернення до основ», проголошує «чистоту» ісламу.

Ситуацією в Ірані вирішив скористатися президент Іраку Саддам Хусейн, який висунув ряд територіальних претензій. У 1980-1988 рр. між Іраном та Іраком тривала війна, яка не виявила переможця. Людські втрати кожної зі сторін конфлікту оцінюються в півмільйона осіб.

У 1997 р. президентом Ірану був обраний Мохаммед Хатамі, який узяв курс на відмову від радикалізму та зближення із Заходом. Однак уже через 8 років новий президент Махмуд Ахмадінежад знову згорнув програму ліберальних перетворень і повернувся до політики конфронтації. У 2013 р. президентом Ірану був обраний Хассан Рухані.

Відеосюжет «Революція в Ірані: перетворення прозахідної держави на близькосхідну деспотію» (укр.):

https://www.youtube.com/watch?v=LpLJ-WGblF8 

4. «Арабська весна» та її наслідки

У 2010 р. в Тунісі, а на початку 2011 р. в деяких інших країнах Північної Африки та Близького Сходу відбулись антиурядові протести й повстання, відомі як «арабська весна». Протестний рух був виявом невдоволення населення політикою арабських диктаторів, свавіллям поліції, безробіттям, зростанням цін, корупцією. Але, на відміну від Східної Європи зразка 1989 р., в ідеологів «арабської весни» не було спільного бачення політичної та економічної моделі суспільства після повалення тиранії.

Протестувальники в країнах з монархічним устроєм (Йорданія та Марокко) прагнули реформувати систему під нових правителів або запровадити конституційну монархію. У республіканських Єгипті й Тунісі хотіли іншого президента. Ліві партії та профспілки вимагали підвищення заробітної плати й припинення корупційної приватизації. Частина протестувальників прагнула ліберальних реформ, аби розширити можливості для приватного сектора. Консервативні ісламісти переймалися дотриманням жорстких релігійних норм.

Причини, передумови й особливості «арабської весни»

• Стрімке зростання кількості населення в більшості арабських країн в умовах некомпетентності правлячих еліт зумовило погіршення рівня життя населення.
• Масове невдоволення населення, пов'язане з безробіттям і низьким рівнем життя.
• Ідеологічне й моральне банкрутство більшості арабських диктатур за тривалий час правління (президент Єгипту Хосні Мубарак перебував при владі понад 30 років, президент Тунісу Бен Алі — майже чверть століття, Муаммар Каддафі керував Лівією впродовж 42 років).
• Корупція на всіх рівнях влади.
• Сплеск національної самосвідомості населення.
• Оскільки протестний рух не мав загальновизнаних лідерів, то служби безпеки не могли ослабити його, заарештувавши декількох порушників спокою.
• Активне використання протестувальниками соціальних мереж, медіа, а також мечетей, які влада не могла закрити.
• Жорстка реакція арабських диктаторів на масові протести мала зворотний ефект: гнів посилювався, кількість протестувальників збільшувалася.
• Ефект поширення: упродовж місяця після падіння туніського диктатора в січні 2011 р. протести охопили майже всі арабські країни. Трансляція в прямому ефірі в лютому 2011 р. відставки президента Єгипту Хосні Мубарака зламала стіну страху.

Словник

• «Арабська весна» — хвиля демонстрацій, протестів, повстань і революцій в арабських країнах наприкінці 2010 р. — на початку 2011 р. У деяких країнах протести тривають донині.

У Тунісі «арабська весна» переросла в революцію, яка змусила втекти за кордон президента країни й надихнула всю Північну Африку та Близький Схід. У 2011 р. протести охопили Єгипет, Бахрейн, Лівію, Сирію, Ємен, Алжир, Марокко, Йорданію, Саудівську Аравію.

Наступною «жертвою» народних повстань став єгипетський президент Хосні Мубарак: після тривалого протистояння, під час якого загинули, за різними даними, від 300 до 800 осіб, Х. Мубарака усунули від влади, а контроль над країною перейшов до військових. У 2012 р. єгиптяни вперше за 40 років обирали президента. Ним став представник ісламістського руху «Брати-мусульмани» Мухаммед Мурсі. Цю перемогу неоднозначно сприйняли у світі, зокрема в мусульманському. З одного боку, вибір єгиптян був загалом демократичним, а з іншого — насторожували радикальні ісламістські гасла «Братів-мусульман». Його президентська каденція виявилася короткочасною. У 2013 р. в Єгипті на хвилі масових заворушень військові здійснили державний переворот, заарештували М. Мурсі та його найближче оточення. Сотні людей загинули, тисячі було поранено. Конфлікт негативно вплинув на економіку, а надто на туристичну галузь.

У північноафриканських і близькосхідних країнах, крім Лівії та Сирії, заворушення поступово зійшли нанівець. У Лівії ж вони переросли в справжню громадянську війну. За підтримки сил НАТО повстанці перемогли війська диктатора М. Каддафі. «Арабська весна» у Лівії обернулася кривавою війною, яка забрала життя понад 50 тис. осіб, ще сотні тисяч стали біженцями. Протистояння між повстанцями й силами, вірними полковнику М. Каддафі, тривало дев'ять місяців. Зрештою війна завершилася перемогою повстанців. М. Каддафі був убитий.

Після завершення «арабської весни» одна частина населення вважала її результати перемогою, яка відкрила шлях до нового життя. Інша частина, зокрема ті, хто вірив, що достатньо повалити диктатора й назавтра запанують демократія та справедливість, а звільнення й покарання корумпованих правителів і чиновників автоматично приведе до підвищення рівня життя, — провалом.

Миттєвість «арабської весни». 2011 р.

Найбільшим здобутком «арабської весни» є розвінчання міфу про політичну пасивність арабів і непереможність зарозумілих правлячих еліт. Навіть у тих країнах, які уникнули масових заворушень, уряди змушені проводити більш гуманну політику, остерігаючись народного повстання.

Відеосюжет «Арабська весна. Вистачило однієї іскри, щоб увесь Близький Схід охопила революція» (укр.): 

https://www.youtube.com/watch?v=ZEcJVZQS9TQ&feature=youtu.be 

5. «Сирійський вузол»

Демонстрації в Сирії, які були частиною «арабської весни», переросли у 2012 р. в тривалу й руйнівну громадянську війну за участю іноземних держав. Затягування «сирійського вузла» пов'язане з боротьбою проти Ісламської держави Іраку та Леванту (ІДІЛ). Джерелами фінансування ІДІЛ є: доходи від пограбувань, викупів, отриманих за заручників; продаж на «чорному ринку» нафти, видобутої на захоплених територіях Сирії та Іраку; приватні інвестиції з країн Перської затоки, які підтримують війну з режимом Башара Асада.

Улітку 2014 р., захопивши території на півночі Сирії та на сході Іраку, терористи ІДІЛ оголосили про створення там власної квазідержави¹ («халіфату»). Конфлікт поширився на Туреччину, Ірак, Йорданію, Ліван та інші арабські країни. Під приводом боротьби проти ІДІЛ війська Б. Асада застосували проти загонів опозиції хімічну зброю. На початку осені 2014 р. проти ІДІЛ сформувалася міжнародна коаліція з майже 50 країн, зокрема Великої Британії, Німеччини, Франції, Італії, Єгипту, Йорданії, Іраку, Катару, Лівану, ОАЕ, Саудівської Аравії, Туреччини. Майже відразу авіація США й союзників почала здійснювати авіаудари по позиціях ІДІЛ у Сирії. Від уведення сухопутних військ коаліція втрималася.

¹ Квазідержава — утворення, яке має певні ознаки держави, але не вважається державою в загальноприйнятому значенні.

Наслідки російського бомбардування в сирійській провінції Ідліб. Листопад 2015 р.

Найактивнішу підтримку режиму Б. Асада надає Росія, яка у 2015 р. під приводом боротьби проти Ісламської держави направила до Сирії на допомогу Б. Асаду бойову авіацію, техніку, а також військових. Військове втручання було спрямоване не на боротьбу проти ІДІЛ, а на підтримку дружнього до Росії режиму Б. Асада. Починаючи з осені 2015 р. Росія завдавала авіаційні удари переважно по позиціях антиасадівської опозиції, а не проти Ісламської держави. Навесні 2016 р. незначна частина російського військового контингенту з пропагандистських міркувань була виведена із Сирії, проте участь Росії у війні на стороні режиму Б. Асада тривала. Наприклад, у лютому 2018 р. американська артилерія й вертольоти розгромили колону російських військ, які намагалися захопити нафтопереробний завод поблизу м. Хашшама.

Словник

• Ісламська держава Іраку та Леванту (ІДІЛ) — міжнародна ісламістська терористична організація створена у 2006 р. Основною метою проголошує встановлення на території Іраку та Сирії «нового порядку»; захоплення Близького Сходу, Північної Африки, частини Південної Азії та Європи; очищення регіону від інших релігійних груп. Послідовники Ісламської держави вважають усіх мусульман, які до них не приєдналися, віровідступниками, а послідовників інших релігій — невірними.

Громадянська війна в Сирії забрала життя майже 250 тис. сирійців, мільйони людей втекли до сусідніх країн. Потік біженців до США та країн ЄС спричинив міграційну кризу в Європі.

Відеосюжет «Війна в Сирії: які інтереси США, Росії, Ірану й Туреччини?» (укр.): 

https://www.youtube.com/watch?v=W_OkBDR93iA&feature=youtu.be

Основні події

1948 р. — утворення Держави Ізраїль.

1978-1979 рр. — ісламська революція в Ірані.

2006 р. — формування ІДІЛ.

Кінець 2010 р. — січень 2011 р. — початок «арабської весни».

Запитання та завдання

• 1. Поясніть історичні поняття «арабська весна», «ісламська революція», «ісламський фундаменталізм».
• 2. Чому Близький Схід тривалий час є джерелом конфліктів? Поясніть витоки й сутність близькосхідної проблеми.
• 3. Розкрийте історичні передумови та процес утворення Держави Ізраїль.
• 4. Чи вважаєте Ви рішення ООН щодо поділу Палестини на дві держави — палестинську та єврейську — правильним і своєчасним? Аргументуйте Ваше «так» або «ні».
• 5. Якими були причини й результати арабо-ізраїльських воєн?
• 6. Охарактеризуйте особливості та наслідки ісламської революції в Ірані.
• 7. Як Ви оцінюєте результати й наслідки «арабської весни»?
• 8. Яку, на Вашу думку, загрозу становлять у сучасному світі організації, подібні до ІДІЛу?
• 9. Як Ви вважаєте, чи існує зв'язок між збройними конфліктами на Сході та міграційною кризою в Європі?

17.04.2020

Тема.

Латинська Америка

Пригадайте

• Пригадайте з курсу географії особливості географічного положення країн Латинської Америки, природні умови, ресурси та населення регіону; форми державного правління й територіального устрою, особливості економічного розвитку.
• Охарактеризуйте особливості економічного й політичного життя країн Латинської Америки в міжвоєнний період.
• У яких країнах регіону відбувалася боротьба між демократичними силами й диктаторськими режимами? Які методи використовувалися в цій боротьбі?

1. Особливості соціально-економічного та політичного розвитку країн регіону після Другої світової війни

У післявоєнний час у Латинській Америці відбувалися суперечливі процеси, зумовлені необхідністю вирішення складних соціально-економічних проблем.

Незважаючи на труднощі, існували сприятливі передумови для здійснення модернізації всіх сфер життя. Прискорений економічний розвиток цих країн став можливий завдяки прибуткам, отриманим від зовнішньої торгівлі. Обсяг промислового виробництва держав Латинської Америки до кінця 1950-х років порівняно з довоєнним рівнем зріс у два з половиною рази. Найвищі темпи зростання спостерігалися в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Чилі, Венесуелі, Колумбії.

Для політичного життя країн Латинської Америки була характерна нестабільність. За винятком Мексики, у регіоні не було жодної країни, у якій не відбувалися б військові перевороти. За чверть століття після війни сталися десятки таких переворотів, унаслідок яких установлювалися праві диктаторські режими, які в кожній країні мали особливості. Зокрема, в Аргентині в 1940-1950-х роках фактичним диктатором був президент Хуан Домінго Перон. Придушуючи політичну опозицію, він провів часткову націоналізацію, забезпечив виплату Аргентиною зовнішніх боргів, домігся самозабезпечення країни основними промисловими товарами.

Важливу роль у кар'єрі президента відіграла його дружина Ева (Евіта) Перон, яка користувалася загальною любов'ю аргентинців. Слава Е. Перон, яка померла в молодому віці, значно перевершила пам'ять про її чоловіка: наприкінці 1970-х років був поставлений бродвейський мюзикл «Евіта», а в 1990-х роках знято фільм з такою ж назвою за участю популярної американської співачки й акторки Мадонни.

Евіта Перон

Відеосюжет «Ева Перон — перша леді Аргентини» (англ.): 

https://www.youtube.com/watch?v=6zadUScNqbU

Серйозні реформи в другій половині 1950-х років були проведені президентами Жетуліо Варгасом і Жуселіну Кубічеком у Бразилії. Уже на початку 1960-х років завдяки індустріалізації Бразилія звільнилася від залежності від імпорту. Ж. Кубічек збудував нову столицю — м. Бразиліа, а також створив перший на континенті Музей скасування рабства.

У Мексиці економічне піднесення розпочалося ще в 1920-х роках. На нього не вплинули ні «Велика депресія» 1930-х років, ні Друга світова війна. У країні за підтримки населення було здійснено важливі реформи, зокрема роздано землю селянам, націоналізовано залізничний транспорт і нафтодобувну галузь. Однак позитивні процеси в економіці відбувалися на тлі брутального порушення урядом громадянських прав і свобод, придушення громадянських рухів.

Післявоєнний розвиток держав Латинської Америки відбувався в умовах, коли Американський континент опинився в епіцентрі боротьби за вплив на нього США, СРСР та Китаю. Були спроби створити комуністичні партизанські загони в Аргентині, Перу, Уругваї, Еквадорі, Венесуелі, Болівії. Проте ці загони не завоювали симпатій населення (як і прорадянські та прокитайські компартії), тому невдовзі лівий радикалізм зійшов нанівець.

США, які традиційно вважали Латинську Америку сферою своїх інтересів, робили ставку на посилення військового потенціалу й військово-політичне співробітництво з країнами регіону. Зокрема, наприкінці 1940-х років були підписані договори про колективну безпеку, у 1948 р. створено Організацію американських держав (ОАД), до якої ввійшли 35 країн (Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гватемала, Гондурас, Гренада, Домініканська Республіка, Еквадор, Канада, Колумбія, Коста-Рика, Куба, Мексика, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Перу, Сальвадор, США, Уругвай, Чилі та ін.). У статутних документах організації задекларовано, що метою ОАД є підтримання миру й безпеки в Америці; запобігання й мирне врегулювання конфліктів між країнами-учасницями; організація спільних дій для відсічі агресії; координування зусиль для вирішення політичних, економічних, юридичних проблем; сприяння економічному, соціальному, науково-технічному та культурному поступу країн-учасниць. Також США опікувалися збройними силами своїх сусідів, підтримували найбільш авторитарні політичні режими (наприклад, Ф. Батісти на Кубі та А. Сомоси в Нікарагуа), якщо ці режими були їхніми союзниками на міжнародній арені й протидіяли комуністам.

У другій половині ХХ ст. революційні процеси на континенті розвивались у двох напрямах: ліві сили приходили до влади або в результаті збройного її захоплення, або здобувши перемогу на виборах. Перший шлях найяскравіше проявився на Кубі та в Нікарагуа, другий — у Чилі.

У Нікарагуа в 1979 р. після багаторічної партизанської війни до влади прийшов марксистський «Фронт національного визволення ім. Августо Сандіно». Завдяки підтримці СРСР були вирішені певні соціальні питання, але невдовзі стала очевидною неспроможність влади провести потрібні для народу реформи. Натомість виразно проявилася схильність до придушення демократії та порушення прав людини. Проти соціалістичних експериментів сандіністів у країні виник повстанський рух, що об'єднав як колишніх сомосівців, так і представників демократичних рухів. У ньому брали також участь загони самооборони індіанських племен з віддалених районів країни. Цей партизанський рух підтримали США, а в Нікарагуа сформувалася легальна опозиція. Під внутрішнім і зовнішнім тиском, утративши беззастережну підтримку СРСР, сандіністи погодилися провести в 1990 р. вільні вибори, на яких зазнали поразки.

У Чилі марксисти прийшли до влади демократичним шляхом. Соціальні й економічні реформи в країні в середині 1960-х років опинилися під перехресним вогнем критики як лівих, так і правих. Ліві вважали реформи половинчастими, а праві — занадто радикальними. За результатами виборів 1970 р. президентом Чилі став соціаліст Сальвадор Альєнде. Його уряд, з одного боку, зумів знизити рівень безробіття й трохи підвищити зарплату робітникам, а з іншого — у країні скоротилося виробництво, гостро відчувалася нестача товарів широкого вжитку. Масові демонстрації, заворушення на селі були реакцією на загальне погіршення економічної ситуації в країні.

Чилійське суспільство розкололося на два табори: одні підтримували політику президента, інші вимагали усунення його від влади. Восени 1973 р. було здійснено переворот, у ході якого С. Альєнде загинув. До влади прийшли військові на чолі з генералом Августо Піночетом, у країні було встановлено диктаторський режим. А. Піночет, з одного боку, домігся суттєвого покращення економічної ситуації в Чилі, а з іншого — увійшов в історію як диктатор, винний у порушеннях прав людини.

Августо Піночет

Відеосюжет «Августо Піночет» (укр.): 

https://www.youtube.com/watch?v=dVpouS_UZ8w&feature=youtu.be 

2. Революція на Кубі

Кубою довго правили авторитарні політичні та військові діячі, які утримували владу за допомогою сили. У 1952 р. за три місяці до президентських виборів у результаті безкровного перевороту владу на Кубі захопив один з кандидатів на посаду президента Фульхенсіо Батіста, котрий правив як диктатор. За Ф. Батісти, якого підтримували США, сформувалась опозиція. Найрадикальнішим її крилом були марксисти, очолювані Фіделем Кастро. Наприкінці липня 1953 р. загін Ф. Кастро здійснив невдалу атаку на казарму урядових військ «Монкада» у Сантьяго-де-Куба; під час штурму загинуло понад 100 революціонерів. Запальна промова Ф. Кастро на судовому процесі, у якій він критикував режим Ф. Батісти, зробила його популярним. Ф. Кастро посадили до в'язниці, але згодом він був помилуваний та після звільнення виїхав до Мексики.

Особистості

Фідель Кастро Рус (1926-2016) — лідер комуністичного революційного руху на Кубі в 1953-1959 рр.; прем'єр-міністр революційного уряду Куби в 1959 р.; з 1965 р. Перший секретар ЦК компартії Куби. У 1979-1982 рр. — голова Руху неприєднання. У серпні 2006 р. через хворобу передав керування країною своєму молодшому братові Раулю Кастро.

Наприкінці 1956 р. Ф. Кастро висадився із загоном у східній частині острова Куба. У ході партизанської війни, яку розгорнули повстанці під орудою братів Фіделя та Рауля Кастро й аргентинського марксиста Ернесто Че Гевари, на початку січня 1959 р. Ф. Батіста втік з країни. Ф. Кастро та його прибічники ввійшли до столиці Куби м. Гавани, узяли під свій контроль армію й установили жорсткий режим. Політичні опоненти були знищені або ув'язнені. За оцінками, лише за перші три роки перебування при владі урядом Ф. Кастро було страчено понад 3 тис. осіб, а після того як революційна влада стала ще радикальнішою, сотні тисяч кубинців утекли до США (країни розділяє трохи більше 160 км).

Ф. Кастро оголосив Кубу соціалістичною державою. На острові було встановлено однопартійний режим, і до розпаду СРСР його правління мало підтримку Радянського Союзу. Режим Ф. Кастро відігравав важливу роль у геополітичній доктрині СРСР. Коли США у відповідь на націоналізацію американської власності запровадили проти Куби економічні санкції й розірвали з нею дипломатичні відносини, СРСР надавав країні економічну й військову допомогу, закуповував майже весь вироблений на Кубі тростинний цукор, а також фінансував диверсійно-повстанську діяльність та участь кубинських «добровольців» в експорті комунізму до інших латиноамериканських країн. Під час одного з рейдів на територію Болівії, який мав викликати там соціалістичну революцію, урядовими військами був схоплений та розстріляний Е. Че Гевара.

Відеосюжет «Кубинська революція має початок та не має кінця» (укр.): 

https://www.youtube.com/watch?v=_b_SpiTqDuo&feature=youtu.be 

3. Проблеми політичного й економічного життя латиноамериканських держав на межі XX-XXI ст.

У політичному житті латиноамериканських країн в останні десятиліття відбулися ліквідація військово-диктаторських режимів і повсюдне відновлення конституційного ладу. Протягом 1980-1990-х років такі режими були повалені в 13 країнах регіону, зокрема в Болівії (1982), Аргентині (1983), Уругваї (1984), Бразилії й Гватемалі (1985), Суринамі (1987), Чилі та Парагваї (1989), Гаїті (1994). У більшості випадків перехід від диктатури до демократії відбувався мирним шляхом. У Гренаді (1983) і Панамі (1989) диктаторські режими були повалені в результаті внутрішніх заворушень, які супроводжувалися втручанням військових сил США. У Нікарагуа й Сальвадорі перехід відбувся завдяки переговорам і компромісу між правими й лівими силами, які тривалий час вели запеклу збройну боротьбу.

Латинська Америка в другій половині ХХ — на початку ХХІ ст.

У Чилі військовий режим А. Піночета з часом «пом'якшав»: було дозволено свободу слова, зборів та асоціацій, зокрема й діяльність профспілок. Країна перейшла від моделі одержавленої економіки до вільної ринкової, що сприяло економічному розвитку, збільшенню внутрішніх та іноземних приватних інвестицій.

За підсумками референдуму 1988 р. генерала А. Піночета не допустили до третього восьмирічного президентського терміну. У країні було відновлено демократію та збережено позитивну динаміку в економіці.

Свідчення

• Чи вважаєте Ви, що заради економічної стабілізації виправдані будь-які способи зміни влади?

«Коли в 1973 р. на ...центральну площу столиці Чилі в'їхали танки, економіка країни переживала період стагнації [застій у виробництві, торгівлі та інших галузях економіки]. Гіперінфляція зростала шаленими темпами, а уряд утратив будь-який вплив на неї. Прийшовши до влади, генерал А. Піночет поставив перед де Кастро [голова уряду] завдання швидко оздоровити економіку. Військо мало придушити хвилювання в суспільстві... Незважаючи на протести профспілок, а також бізнесменів... були ліквідовані бар'єри, які стримували торгівлю й закордонні інвестиції, лібералізували ціни, обмежили права робітників і пов'язали курс песо з курсом долара».

Джонатан Фрідленд, англійський журналіст (The Wall Street Journal Europe. — 1994. — December)

На Кубі через вік і хворобу Ф. Кастро урядом упродовж десятиліття фактично керував його молодший брат Рауль. За його правління в країні розпочалися певні реформи: фермерам передали занедбану державну землю, було дозволено дрібне підприємництво, кубинці отримали право купувати й продавати будинки, виїздити за кордон без спеціального дозволу. У 2014 р. США та Куба відновили перервані в 1961 р. дипломатичні відносини, Сполучені Штати Америки частково зняли з Куби санкції й виключили її зі списку країн-спонсорів тероризму. Уперше за майже дев'яносто років у 2016 р. Кубу відвідав американський президент. Між країнами налагоджено авіаційне та морське сполучення.

У 2018 р. Кубу очолив новий лідер — Мігель Діас-Канель. Надмірно регульована державою кубинська економіка з низькою продуктивністю праці й залежністю від зовнішньої торгівлі потребує осучаснення. Часткові ринкові реформи дали певний поштовх для розвитку туризму й заохотили залучення іноземних інвестицій, але країна залишається дуже бідною.

Загалом тридцять років тому в Латинській Америці лише Колумбія, Коста-Рика та Венесуела були відносно стабільними демократіями. Нині тип державного устрою, який можна назвати представницькою демократією, поширений у всьому регіоні. Проблем у Латинській Америці також вистачає. Зокрема, за 30 років дохід на душу населення збільшився лише на 300-500 дол. США.

На початку XXI ст. позиції лівих партій у регіоні після десятиліття перемог у Латинській Америці, відомих як «лівий поворот», ослабли. Умовно країни Латинської Америки можна поділити на дві категорії: перша — країни, де уряди різних політичних орієнтацій чергуються природним шляхом, друга — країни, де чергова антидемократична акція здатна порушити стабільність усієї політичної системи.

До першої групи можна зарахувати Уругвай, Бразилію та Чилі. У цих країнах вдалося уникнути політичної конфронтації. У владі чергувалися ліві й праві політичні сили, що не викликало відчуття невизначеності в громадян, представників правлячих класів, фінансових інвесторів і міжнародного співтовариства.

В інших країнах Латинської Америки — Аргентині, Перу, Парагваї та Мексиці існують певні офіційні домовленості щодо магістрального напряму розвитку країни. У цих державах зміна партійного забарвлення уряду не передбачає докорінної зміни політики держави. У Латинській Америці навіть демократично обрані президенти відчували спокусу вдатися до авторитарних методів правління, а в трьох основних країнах — Перу, Аргентині та Бразилії — намагалися внести зміни до законодавства, які дозволили б їм переобиратися на декілька термінів або й пожиттєво.

В Аргентині правління військових призвело до військової поразки від Великої Британії в 1982 р. через спробу повернути Фолклендські (Мальвінські) острови, які Англія захопила півтора століття тому. Поразка остаточно знеславила аргентинський військовий режим і змусила його відновити цивільне правління в країні швидше, ніж передбачалося.

У Панамі відкрите втручання США посприяло в 1989 р. поваленню генерала Мануеля Нор'єги, якого звинувачували в наркоторгівлі. Також США допомогли усунути в 1994 р. військовий режим на Гаїті.

На межі тисячоліть політично найпроблемнішою країною була Колумбія. У цій країні демократичний режим утратив контроль над більшою частиною національної території, де господарювали потужні наркокартелі, а також ліві партизани й інші незаконні військові формування. Партизанські організації в Колумбії не мали широкої народної підтримки, але отримували чималий зиск від захисту нарковиробників і наркоторговців.

На межі двох століть у Латинській Америці проводилася неоліберальна економічна політика. Країни регіону шукали приватних покупців для неефективних державних фірм, а в декількох країнах, зокрема в Чилі, приватизували системи соціального забезпечення. Результати такої політики виявилися суперечливими: з одного боку, Латинська Америка залишається вразливою перед коливаннями цін на світових ринках, а з іншого — рівень життя населення поволі зростає.

Також відбуваються важливі зміни в суспільстві. Незважаючи на збільшення чисельності представників середнього класу в латиноамериканських країнах, соціальна нерівність залишається. Так, навіть у найбідніших країнах Західної Європи дохід на душу населення вищий, ніж у найбагатших країнах Латинської Америки. Хоча за такими соціально значущими показниками, як грамотність населення та тривалість життя, Коста-Рика, Куба й деякі інші країни в південній частині материка вже наблизилися до стандартів індустріального світу.

Темпи зростання кількості населення, досягнувши максимуму в третій чверті ХХ ст., суттєво загальмувалися на початку XXI ст. Одночасно із соціальною та економічною модернізацією змінилися гендерні відносини. У більшості країн Латинської Америки жінки досягли повної правової рівності з чоловіками.

У XXI ст. країнам Латинської Америки належить знайти важелі стимулювання економічного зростання, щоб зменшити рівень бідності й забезпечити соціальний прогрес. Незважаючи на зусилля минулих десятиліть, приблизно 220 млн мешканців Латинської Америки живуть у бідності, майже половина населення належить до категорії малозабезпечених. Значним є розрив між бідними й багатими: орієнтовно половина національного доходу в регіоні зосереджена в руках однієї десятої частини населення, а найбідніша третина населення отримує менше однієї десятої частини прибутку.

Проблема бідності й нерівності пов'язана з недостатньою ефективністю економіки країн регіону. Ситуацію можна виправити, доклавши зусиль для підвищення конкурентоспроможності економік країн Латинської Америки, завдяки підвищенню ефективності виробництва та кращому використанню економічних і людських ресурсів. Економічне зростання необхідне й для подолання проблеми безробіття, рівень якого залишається високим.

• Який висновок Ви можете зробити про зростання ВВП у країнах Латинської Америки починаючи із середини 80-х років ХХ ст.?

Динаміка валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення в країнах Латинської Америки й Карибського басейну

Латинська Америка активізувала зусилля, спрямовані на зменшення вразливості перед глобальними економічними кризами. Окрім розширення виробництва й експорту, країни регіону докладають чимало зусиль для збільшення внутрішніх заощаджень і зміцнення своїх фінансових систем, аби зменшити залежність від іноземного капіталу. Одним із способів успішного включення регіону у світову економіку є інтеграція. На початку XXI ст. Латинська Америка успішно запровадила політику «нового регіоналізму», тобто політику ліквідації торговельних бар'єрів між країнами регіону, прозорості у вирішенні конфліктів, лібералізації підприємництва тощо.

Серйозним викликом для урядів латиноамериканських країн у новому тисячолітті є міграція населення до заможніших країн. Поза межами континенту нині проживає майже 244 млн латиноамериканців. Водночас Латинська Америка залишається одним з найменш привабливих регіонів для мігрантів з інших частин світу: у 2015 р. іммігранти становили лише 1,5 % населення країн Латинської Америки й Карибського басейну.

Карикатура на безпорадність Латинської Америки перед масовою міграцією населення за кордон. 2010-і роки

У країнах Латинської Америки й Карибського басейну відбуваються інтеграційні процеси, завдяки яким зміцнюється регіональне співробітництво, країни регіону узгоджують свої позиції у світовій політиці й економіці, сприяють формуванню Латинської Америки як важливого центру розвитку сучасного багатополярного світу. У регіоні налічується понад два десятки інтеграційних об'єднань та асоціацій. Найважливішим політичним форумом є «Група Ріо» для узгодження позицій латиноамериканських країн з основних регіональних і міжнародних проблем.

Найбільшим угрупованням у Латинській Америці з економічної інтеграції є Південноамериканський спільний ринок (МЕРКОСУР), що об'єднує Аргентину, Бразилію, Парагвай, Уругвай та деякі інші країни. У процесі приєднання до нього перебуває Венесуела, заявки подали Болівія й Еквадор. Іншим великим інтеграційним об'єднанням у регіоні є Андське співтовариство (АС); після злиття у 2008 р. МЕРКОСУР й АС був створений Союз південноамериканських держав, у рамках якого були сформовані Південноамериканська рада оборони, Банк Півдня та Університет Півдня. У північній частині Латинської Америки діють Центральноамериканська інтеграційна система, Асоціація карибських держав, Карибське співтовариство, Боліваріанська альтернатива для народів Америки, Спільнота латиноамериканських і карибських держав.

У країнах Латинської Америки проживає чимало українців. Найбільше вихідців з України мешкає в Аргентині та Бразилії. У перші роки після Другої світової війни до Аргентини переселилися понад 6 тис. українців, рятуючись від переслідувань влади. Нині в Аргентині проживає від 200 до 500 тис. українців, майже половина з яких мешкає в столиці країни Буенос-Айресі та в однойменній провінції. Чимало нащадків вихідців з України є фермерами. Також українці працюють на підприємствах та у сфері обслуговування. Розвивається релігійне й соціально-культурне життя. При церквах, а також культурних товариствах та об'єднаннях українців існують українські школи. Українські релігійні та культурно-освітні організації утримують будинки для людей похилого віку, сирітські притулки, лікарні тощо. В Аргентині працюють українські видавництва, проводять радіопередачі українською мовою, виходять щотижнева газета й журнал. У Буенос-Айресі відкрито пам'ятник Т. Шевченку.

У Бразилії проживає понад 150 тис. українців. Основна частина з них мешкає на півдні країни. Більшість українців працює в сільському господарстві. Незважаючи на важкі умови життя, наші співвітчизники створювали українські церкви, школи, культурно-просвітницькі організації. У 1930-х роках режим Ж. Варгаса заборонив діяльність майже всіх українських організацій та об'єднань. Не дозволяли навіть проведення богослужінь українською мовою. Після 1945 р. з Європи до Бразилії прибуло майже 9 тис. українців. Одночасно розбудовувалося українське національне життя. Зокрема, відновив діяльність Український національний союз — головний культурний центр української громади в Бразилії. Нині в країні існує ціла мережа українських організацій: Бразильський центр українських студій, Релігійний центр української молоді, українські школи, мистецькі колективи, бібліотеки, світлиці й інші організації.

Отже, українці, шануючи своє походження й традиції власного народу, успішно інтегруються в країнах проживання й роблять вагомий внесок у розвиток Латинської Америки.

Основні події

1959 р. — революція на Кубі.

Запитання та завдання

• 1. Розкрийте особливості післявоєнного розвитку країн Латинської Америки.
• 2. Порівняйте обставини, за яких на Кубі й у Чилі до влади прийшли ліві сили. Що в цих подіях було спільного, а чим вони відрізнялися?
• 3. Чи вважаєте Ви справедливим твердження, що, мовляв, не має значення, демократія в країні чи диктатура, якщо при цьому зростає матеріальний рівень життя? Який щабель у Вашій «драбині цінностей» належить свободі та демократії?
• 4. Які виклики постали перед країнами Латинської Америки на початку ХХ ст.?
• 5. Які, на Вашу думку, місце й роль належать українським національним громадам у країнах регіону?
• 6. Висловте обґрунтоване судження про політичну діяльність Ф. Кастро.

24.04.2020.

Тема. Міжнародні відносини. Холодна війна. Протистояння НАТО і ОВД. "Розрядка" обстановки. Проблема міжнародного тероризму. Агресія Російської Федерації проти України.

1. Динаміка «холодної війни». Протистояння НАТО й ОВД

Промова В. Черчілля у Фултоні, «план Маршалла», поділ Німеччини на дві держави, події в Західному Берліні в 1948-1949 рр. — ці й інші прояви «холодної війни» свідчили про затятість кожної з двох супердержав, їхнє небажання поступитися одна одній. Як СРСР, так і США втручалися у внутрішні справи країн, що перебували в орбіті їхнього впливу. Після 1953 р., коли не стало Й. Сталіна й розпочалася «хрущовська відлига», «холодна війна», здавалося, пішла на спад.

З 1953 р. обидві держави володіли водневими бомбами й мусили шукати шляхи покращення відносин, щоб не допустити фатального зіткнення.

Крім того, з 1954 р. зв'язок між наддержавами та їхніми союзниками почав слабнути. Як у Західній (наприклад, Франція), так і в Східній (наприклад, Румунія, Югославія, Албанія, Угорщина) Європі деякі країни вже не підтримували беззастережно США та СРСР. Ця обставина також підштовхувала наддержави до пошуку компромісів. «Холодна війна» перестала бути справою двох держав або тільки НАТО й Організації Варшавського договору, протистояння щомиті загрожувало перерости в «гарячу» світову війну.

Короткочасне «потепління» відносин закінчувалося гострими міжнародними кризами: арабо-ізраїльське протистояння 1956 р., придушення радянськими військами повстання в Угорщині та ін. Підтримку Радянським Союзом антиколоніальних рухів в Азії та Африці США та їхні партнери по НАТО вважали радянською експансією в цих регіонах, спробою взяти під контроль місцеві сировинні ресурси, позбавивши США доступу до них.

Починаючи з 1958 р. загострилося питання статусу Західного Берліна. Для врегулювання проблеми було заплановано провести в травні 1960 р. в Парижі міжнародну конференцію з питань безпеки за участю керівників США, СРСР, Великої Британії та Франції. Проте напередодні її відкриття над СРСР був збитий американський розвідувальний літак. Пілота затримали, він дав свідчення про те, що із середини 1950-х років американські літаки з авіабаз у Туреччині неодноразово літали над радянською територією, фотографували військові об'єкти. Вибухнув міжнародний скандал, у результаті якого було зірвано не лише Паризьку конференцію, а й державний візит президента США Л. Джонсона до СРСР.

Оскільки сподівання М. Хрущова щодо обговорення питання про зміну статусу Берліна на конференції в Парижі не справдилися, радянський лідер порушив це питання в жорсткій формі перед новообраним президентом США Джоном Кеннеді. Ситуація загострилася настільки, що США навіть розробили план «обмеженого» ядерного удару по радянських військах у Східній Німеччині (НДР). Зіткнення не сталося, але впродовж десятиліть міжнародна напруженість зберігалася.

Свідчення

• Чому, на Вашу думку, усвідомлюючи загрозу ядерної війни, США та СРСР продовжували гонку озброєнь?

«Тотальна війна не має жодного сенсу в той час, коли великі держави вважають себе невразливими для ядерної зброї та відмовляються поступатися одна одній, не застосовуючи цю зброю. Усе в цьому столітті позбавлене сенсу, бо накопичена кількість ядерної зброї вдесятеро перевищує вибухову силу бомб, скинутих усіма повітряними силами Заходу під час Другої світової війни. ...Дехто стверджує, що немає сенсу говорити про мир чи світове роззброєння, поки лідери Радянського Союзу залишаються непоступливими. Сподіваюся, що вони змінять свою позицію. Я вважаю, що ми можемо допомогти їм зробити це. Також ми повинні переглянути наше ставлення, як особисте, так і на рівні нації, до важливості збереження миру».

З виступу президента США Джона Кеннеді перед випускниками американських університетів 10 червня 1963 р. (Safeguarding the Republic. Essays and Documents in American Foreign Relations. 1990-1991. — Edited by Howard Jones, McGraw-Hill inc. — 1992. — P. 234)

США та СРСР час від часу мусили домовлятися хоча б про часткове роззброєння. Першою серйозною пропозицією щодо контролю над ядерною зброєю був план представника США в комісії ООН з атомної енергетики Б. Баруха. Цей план, поданий на розгляд комісії ООН у 1946 р., передбачав заборону для всіх держав розробляти нову ядерну зброю. У разі його прийняття практично заморожувалася ядерна програма США й ставало неможливим посилення ядерного потенціалу СРСР. Радянський Союз відхилив «план Баруха», але поява цього документа зумовила нову міжнародну дискусію щодо ядерної зброї.

Наступна спроба укласти угоду про роззброєння була зроблена через дев'ять років у Швейцарії. У першій після Потсдамської конференції зустрічі світових лідерів узяли участь президент США Д. Ейзенхауер, британський прем'єр-міністр, голова уряду Франції та радянські керівники М. Булганін і М. Хрущов (на той момент не було вирішено, хто керуватиме Радянським Союзом).

Американський президент запропонував план «Відкрите небо», згідно з яким США та СРСР дозволяли одне одному відкрито спостерігати з повітря за своєю територією. Вільні польоти літаків, а згодом і супутників мали забезпечити прозорість, прояснити наміри потенційного противника, що сприяло б стабілізації міжнародних відносин. Не бажаючи знижувати рівень секретності, радянські керівники відхилили план «Відкрите небо».

2. Прояви міжнародної напруженості

Наступним проявом міжнародної напруженості після радянської блокади Західного Берліна в 1948-1949 рр. і поділу Німеччини на дві держави стала Корейська війна 1950-1953 рр. Після поразки Японії в Другій світовій війні Корея була розділена по 38-й паралелі навпіл: південну частину Корейського півострова окупували США, а північну — СРСР. У 1948 р. в обох зонах окупації були проголошені держави: Республіка Корея — в американській зоні, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР) — у радянській.

Улітку 1950 р. північні корейці, озброєні й оснащені Радянським Союзом, несподівано атакували Південну Корею. США вирішили допомогти Південній Кореї протистояти комунізму. Південна Корея попросила Організацію Об'єднаних Націй також утрутитись. Коли в Раді Безпеки ООН відбувалося голосування за резолюцію щодо Кореї, делегації СРСР та його союзників із соціалістичного табору були відсутні. Вони бойкотували участь у засіданнях, протестуючи проти прийняття до ООН «націоналістичного» Китаю (Тайваню), а не комуністичної Китайської Народної Республіки. Отже, Радянський Союз не міг накласти вето на план ООН відправити міжнародні сили до Кореї, щоб зупинити вторгнення північнокорейських військ. Загалом в об'єднаних силах ООН під керівництвом американського генерала Д. Макартура погодилися взяти участь 15 країн, уключаючи США та Велику Британію. Більшість становили вояки США.

Відеосюжет «Початок Корейської війни» (укр.):

https://www.youtube.com/watch?v=dqnqBKlhafY&feature=youtu.be 

До вересня 1950 р. Північна Корея взяла під контроль увесь Корейський півострів, крім крихітної території навколо м. Пусана на південному сході. У цьому місці Д. Макартур зумів оточити їх, змусивши частину північнокорейських вояків здатися, а решту відступити. Об'єднані сили ООН переслідували їх майже до китайського кордону.

Китай заявив, що американські війська в Кореї та американський флот біля китайського узбережжя становлять загрозу для КНР, і в жовтні 1950 р. направив до Кореї 300 тис. військовослужбовців. Китайці та північні корейці, які значно переважали сили під прапором ООН, суттєво заглибилися на територію Південної Кореї, захопивши навіть її столицю Сеул. Радянська військова авіація, хоча СРСР офіційно це заперечував, надавала підтримку китайським і північнокорейським військам з повітря. Д. Макартур закликав до ядерної атаки проти Китаю, проте президент Г. Трумен відхилив цю ідею.

Протягом наступних двох років об'єднані сили ООН установили контроль над Південною Кореєю, у липні 1953 р. сторони підписали угоду про припинення вогню. Кордон між Південною та Північною Кореєю пройшов по 38-й паралелі, майже там, де пролягав до початку війни. Після війни, жертвами якої стали 4 млн осіб, Корея залишилася розділеною демілітаризованою зоною.

Пригадайте

• Які домовленості існували між СРСР і союзниками по антигітлерівській коаліції щодо статусу Берліна?

Наприкінці 1950-х років СРСР усупереч міжнародним угодам висунув вимогу, щоб США, Велика Британія та Франція відмовилися від своїх зон у Берліні. Країни Заходу не погодилися на це, і впродовж декількох наступних років напруженість між Заходом і СРСР зросла настільки, що спричинила Берлінську кризу.

У червні 1961 р. в Женеві М. Хрущов зустрівся з Дж. Кеннеді й укотре висунув вимогу, щоб західні держави залишили Західний Берлін. Оскільки нещодавні союзники не мали наміру відмовлятися від свого права на доступ до Берліна, на початку серпня влада Німецької Демократичної Республіки за вказівкою з Москви розпочала перекривати шляхи втечі «східних» берлінців до Західного Берліна, яка набула масового характеру.

• Розгляньте фотографії, зроблені 15 серпня 1961 р. біля будинку, розташованого на межі між східним і західним секторами Берліна. Опишіть дії різних людей, зафіксовані об'єктивом фотокамери. Свідком чого став, на Вашу думку, фотограф? Які настрої берлінців відображають ці фото?

Словник

• Берлінська криза — загострення напруженості між Сходом і Заходом довкола питання про статус Західного Берліна, кульмінація якого припала на серпень 1961 р. Символом кризи став Берлінський мур.

У середині серпня за одну ніч, мобілізувавши 25 тис. осіб, НДР звела Берлінський мур, який розділив центр міста. У відповідь США призвали на службу майже 115 тис. національних гвардійців і резервістів. На спеціально облаштованих пунктах пропуску постійно виникали конфлікти між військовими НДР і громадянами, які хотіли потрапити до Західного Берліна.

Відеосюжет «Чому з'явився Берлінський мур?» (укр.): 

https://www.youtube.com/watch?v=Yb9CqAK6nLs

Напруженими були відносини між військовослужбовцями СРСР і НДР, з одного боку, і США та їхніх союзників — з іншого. Наприкінці жовтня 1961 р. СРСР розмістив на східній стороні американського контрольно-пропускного пункту «Чарлі» 10 танків. Американські й радянські танки були розміщені всього на відстані 100 метрів. Зрештою, здоровий глузд переміг — і воєнного конфлікту між Сполученими Штатами Америки та Радянським Союзом вдалося уникнути.

Скупчення військової техніки на пропускному пункті «Чарлі». 1961 р.

Ще одним жорстким протистоянням часів «холодної війни» і тестом на можливість застосування ядерної зброї стала Карибська криза в жовтні 1962 р. Після невдалої спроби США знищити на Кубі комуністичний режим Ф. Кастро М. Хрущов розмістив на острові понад 20 тис. радянських військовослужбовців та ядерні ракети середнього радіусу дії. Незважаючи на високу технічну оснащеність розвідувальних служб, США проґавили замасковану доставку ракет із СРСР на Кубу. Виявивши в середині жовтня 1962 р. радянські ракети за 90 миль від свого узбережжя, американці були шоковані.

Радянські ракети на Кубі. Американська аерофотозйомка. 1962 р.

Деякі радники рекомендували Дж. Кеннеді негайно завдати авіаудару по радянських ракетних установках на Кубі, але президент обрав інший варіант: 22 жовтня США оголосили Кубі «карантин», тобто морську блокаду острова. Дж. Кеннеді та М. Хрущов обмінялися різкими листами.

Словник

• Карибська криза — протистояння між США та СРСР у другій половині жовтня 1962 р., що виникло внаслідок розміщення Радянським Союзом на Кубі ядерних ракет.

Свідчення

• Який висновок Ви можете зробити з тональності листів керівників США та СРСР про гостроту Карибської кризи?

«Першим кроком, що став початком нинішніх подій, була таємна доставка на Кубу наступальної зброї. Сподіваюся, що Ви негайно дасте вказівку Вашим суднам дотримуватись умов карантину, що розпочнеться о 14-й годині за Гринвічем 24 жовтня. ...Ракета, запущена з території Куби проти будь-якої країни Західної півкулі, вважатиметься нападом Радянського Союзу на Сполучені Штати Америки, який вимагатиме адекватного удару у відповідь по Радянському Союзу».

З листа Джона Кеннеді до Микити Хрущова від 22 жовтня 1962 р. (http://microsites.jfklibrary.org/cmc/oct22/doc4.html)

«Ви, пане Президенте, кинули нам виклик. ...Ви ...оголошуєте не карантин, а висуваєте ультиматум і погрожуєте, якщо ми не підкоримося Вашим вимогам, застосувати силу. ...Радянський уряд вважає, що порушення свободи користування міжнародними водами та міжнародним повітряним простором — це акт агресії, який штовхає людство до безодні світової ракетно-ядерної війни».

З листа Микити Хрущова до Джона Кеннеді від 24 жовтня 1962 р. (https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1961-63v06/d63)

Президент США виступив з телевізійним зверненням, у якому дав зрозуміти, що США готові застосувати військову силу, якщо Радянський Союз не забере з Куби ракети. Коли напруженість досягла найвищої точки, катастрофи вдалось уникнути: США пристали на пропозицію М. Хрущова, яку він зробив 28 жовтня, що СРСР забере ракети з Куби в обмін на гарантії США не направляти на острів війська. Дж. Кеннеді також погодився прибрати з Туреччини американські ракети, націлені на СРСР.

Для того щоб у майбутньому лідери двох держав могли контактувати один з одним (особливо в кризові моменти), було налагоджено прямий телефонний зв'язок між ними, названий «гарячою лінією». Опинившись на межі ядерного конфлікту, обидві наддержави розпочали підготовку до підписання договору про заборону ядерних випробувань.

Відеосюжет «Чим закінчилася Карибська криза» (укр.): 

https://www.youtube.com/watch?v=fvIrnmfDd_0&feature=youtu.be 

У 1963 р. представники Сполучених Штатів Америки, Великої Британії та Радянського Союзу підписали Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою.

Підписання договору стало завершенням непростих шестирічних переговорів між цими державами. Сторони не дійшли згоди щодо заборони випробувань ядерної зброї під землею та спостереження за територіями одна одної, бо СРСР розцінював таку відкритість не як прояв взаємної довіри, а як форму шпигунства.

Наземні й надводні ядерні випробування продовжували здійснювати Франція та Китай, які не підписали договір. Однак завдяки міжнародним протестам вони значно обмежили кількість таких випробувань.

Цей договір безстроковий, до нього може приєднатися будь-яка держава. Нині учасниками договору є 131 держава, зокрема й Україна.

Свідчення

• Порівняйте думки, висловлені лідерами США та СРСР. Які тотожні чи близькі за змістом ідеї Ви вбачаєте в словах американського президента Р. Ніксона та керівника Радянського Союзу Л. Брежнєва? Чи виявили Ви суттєві розбіжності в заявах лідерів двох держав щодо проблеми збереження миру?

«Ми повинні бути певні, що США мають достатньо військової сили для захисту наших інтересів та інтересів Сполучених Штатів по всьому світу. Я вважаю, що “достатність” — кращий термін, ніж будь-яка “перевага” або “паритет”. ...Важливо, щоб сторони визнавали інтереси безпеки одна одної на основі принципу рівності та відмови від застосування сили або загрози силою. ...СРСР і США несуть особливу відповідальність, як і інші країни — постійні члени Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй, і зроблять усе від них залежне, щоб конфлікти або гострі ситуації не виникали й не спричиняли зростання міжнародної напруженості».

З виступу президента США Річарда Ніксона на прес-конференції 27 січня 1969 р. (Safeguarding the Republic: Essays and Documents in American Foreign Relations. 1990-1991. — Edited by Howard Jones. McGraw-Hill, Inc.,1992. — P. 283)

«Агресивній політиці імперіалізму Радянський Союз протиставляє політику активного захисту миру й зміцнення міжнародної безпеки... Відмова від застосування сили чи загрози її застосування для вирішення проблемних міжнародних питань повинна стати законом міжнародного життя... Потрібно укласти угоди, що забороняють ядерну, хімічну та бактеріологічну зброю. Домагатися припинення скрізь і всіма випробувань, зокрема підземних, ядерної зброї. ...Активізувати боротьбу за припинення гонки озброєнь усіх видів».

Зі звітної доповіді генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва на XXIV з'їзді КПРС(1971) (Материалы XXIV съезда Коммунистической партии Советского Союза. — М., 1971. — С. 20-30)

Знову інтереси США та СРСР пересіклися в Південно-Східній Азії під час війни у В'єтнамі. Як і участь у Корейській війні, втручання США в події у В'єтнамі пояснювалося необхідністю запобігати поширенню комунізму. В'єтнам був частиною французької колоніальної імперії, але після завершення Другої світової війни розпочав боротьбу за незалежність. У відповідь Франція в 1945 р. відправила до В'єтнаму експедиційний корпус, який відновив контроль за південною частиною країни. В'єтнамські націоналісти та комуністи під проводом Хо Ші Міна об'єдналися для боротьби з французькими колоніальними військами. Французи утримували більшість великих міст, але створена Хо Ші Міном у роки війни організація «В'єтмінь» («Ліга боротьби за незалежність В'єтнаму») мала широку підтримку в сільській місцевості й успішно застосовувала методи партизанської боротьби проти окупантів. У вересні 1945 р. було проголошено створення на півночі країни Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ) на чолі з комуністами.

Франція за підтримки США розпочала бойові дії в джунглях В'єтнаму. У 1954 р. французи зазнали великої військової поразки під Дьєнб'єнфу й здалися військам Хо Ші Міна. США розглядали війну у В'єтнамі з погляду «теорії доміно». За словами президента Д. Ейзенхауера, потрапляння однієї з країн Південно-Східної Азії в тенета комунізму могло викликати ланцюгову реакцію, що призвело б до захоплення комуністами влади в сусідніх державах. США були стурбовані тим, що комунізм може поширитися в Америці.

Після поразки Франції в Женеві відбулася Міжнародна мирна конференція (1954), на якій обговорювалося майбутнє Індокитаю. Як наслідок, В'єтнам був розділений по 17-й паралелі на дві держави: на півночі існувала ДРВ, а в Південному В'єтнамі США та Франція привели до влади антикомуністичний уряд. Оскільки цей уряд не був популярним серед населення, то в Південному В'єтнамі набирали сили комуністичні партизани — В'єтконг. Поступово В'єтконг установив контроль над великими територіями в сільській місцевості.

Щоб не допустити перемоги комуністів, у 1964 р. в події активно втрутилися США. Американці брали участь у наземних операціях і в бомбардуванні Північного В'єтнаму. У В'єтнамі на полі бою протистояли американські та радянські вояки. На стороні Півночі проти американців воювали майже 12 тис. радянських військових, СРСР відправив до В'єтнаму тисячі мінометів, гармат і танків, сотні літаків і вертольотів, багато іншого озброєння. Майже вся система протиповітряної оборони Північного В'єтнаму була радянською.

Великі втрати, яких зазнали американці у В'єтнамі, призвели до протестів у Сполучених Штатах Америки проти участі США в цій війні. Потрапивши під сильний суспільний тиск, президент Р. Ніксон у 1969 р. віддав наказ розпочати виведення американських військ з В'єтнаму. Однак бомбардування північно-в'єтнамських баз і маршрутів постачання зброї, а також таємних баз В'єтконгу в сусідніх Лаосі та Камбоджі продовжувалися.

Останній американський солдат залишив В'єтнам у 1973 р. Через два роки після цього північні в'єтнамці вторглись у Південний В'єтнам, швидко перемогли й об'єднали країну під владою комуністів. Війна закінчилася, забравши життя понад 1,5 млн в'єтнамців і понад 58 тис. американців, серед яких були й українці за походженням.

Відеосюжет «Війни ХХ століття. В'єтнамська війна» (укр.): 

https://www.youtube.com/watch?v=ED2oQoakzCo&feature=youtu.be

Наприкінці 70-х років ХХ ст. у відповідь на «червону загрозу», під якою США мали на увазі прихід до влади прорадянських режимів в Ефіопії, Анголі, Мозамбіку, Лаосі, Камбоджі, Афганістані, Нікарагуа й деяких інших країнах, а також розміщення радянських ракет середньої дальності в Східній Європі, країни-члени НАТО домовилися про щорічне збільшення фінансування витрат на озброєння та про розміщення понад півтисячі ракет, спрямованих проти СРСР, у Великій Британії, Бельгії, ФРН, Італії. Уведення в 1979 р. Радянським Союзом військ до Афганістану стало додатковим аргументом для американських та європейських платників податків, чому потрібно збільшити фінансування військових програм.

Війну в Афганістані (1979-1989) СРСР розпочав, щоб закріпити в країні приведений до влади прорадянський режим. Стотисячне радянське угруповання взяло під контроль великі міста й шосе, але в гірській місцевості афганські повстанці — моджахеди — за підтримки Ірану, Пакистану, Китаю та Сполучених Штатів Америки успішно воювали проти радянських та урядових військ. Не маючи навичок ведення війни в умовах гірської країни та відповідного озброєння, радянські військові зазнавали тяжких втрат від моджахедів, які воювали на своїй землі, захищали свою батьківщину й релігію. Вони були вмілими воїнами, користувалися підтримкою населення, мали вдосталь схованок у горах. Поворотним моментом у війні стала поява на озброєнні в моджахедів американських переносних зенітно-ракетних комплексів «Stinger», якими вони збивали радянські літаки й вертольоти. Радянська армія вже не була непереможною, до того ж СРСР зазнавав міжнародного тиску, який тільки посилювався.

Дії Радянського Союзу засудила Організація Об'єднаних Націй, Захід запровадив санкції, США припинили переговори із СРСР про укладення договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Чимало країн, зокрема США, бойкотували Олімпійські ігри 1980 р. в Москві.

Свідчення

• У чому, на Вашу думку, відмінність в оцінці афганської війни Л. Брежнєвим і А. Сахаровим? Які аргументи наводить кожен з них на захист своєї позиції?

«Настав момент, коли ми не могли не відгукнутися на прохання уряду дружнього нам Афганістану. Діяти інакше — означало б віддати Афганістан на поталу імперіалізму... означало б пасивно споглядати, як на нашому південному кордоні виникає вогнище серйозної загрози безпеці Радянської держави».

Леонід Брежнєв 13 січня 1980 р. (Правда. — 1980. — 14 января)

«Воєнні дії в Афганістані тривають уже сім місяців. Загинули й скалічені тисячі радянських людей і десятки тисяч афганців... На Генеральній Асамблеї ООН радянські дії в Афганістані засудили 104 держави світу. Чимало з них раніше беззастережно підтримували будь-які дії СРСР».

З відкритого листа академіка Андрія Сахарова, одного з творців радянської ядерної зброї, правозахисника, Леоніду Брежнєву (Сахаров А. Д. Тревога и надежда. — М., 1990. — С. 199-201)

Радянська економіка наприкінці 1980-х років була неспроможна фінансувати війну в Афганістані. Це змусило радянського лідера Михайла Горбачова підписати Женевські угоди про її закінчення. У середині лютого 1989 р. останні радянські військові залишили нескорений Афганістан. У жорстокій дев'ятирічній війні загинув майже мільйон цивільних афганців, а також 90 тис. моджахедів, 18 тис. військовослужбовців афганських урядових військ і майже 15 тис. радянських солдатів (2,4 тис. були вихідцями з України). Приблизно 5 млн афганців утекли з країни до Пакистану чи Іраку. Після закінчення війни більша частина інфраструктури країни була знищена, Афганістан став однією з найбідніших країн світу.

Відеохроніка виведення радянських військ з Афганістану

https://www.youtube.com/watch?v=czKTz8DcsuU&feature=youtu.be

3. Період розрядки в міжнародній політиці. Гельсинська конференція 1975 р.

Головним питанням у відносинах між Заходом і Сходом було обмеження ядерної зброї. Тривалий час його не вдавалося вирішити, оскільки сторони не могли домовитися про те, як країни контролюватимуть одна одну. Через те, що сторони не довіряли одна одній, гонка озброєнь не припинялася, а тільки посилювалася: з'явилися міжконтинентальні балістичні ракети й бомбардувальники, атомні підводні човни. Після того як у 1963 р. США, Велика Британія та СРСР підписали Договір про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах, крига недовіри поступово почала танути й виникли передумови для процесу, який назвали розрядкою.

Свідчення

• Розгляньте обкладинку американського журналу «Time», присвячену третій зустрічі президента США Р. Ніксона та радянського керівника Л. Брежнєва влітку 1974 р. (Поряд з Р. Ніксоном зображений впливовий американський державний діяч і політолог З. Бжезінський).

Як, на Вашу думку, художник оцінює рівень довіри між лідерами двох країн? Який висновок Ви можете зробити щодо поглядів Р. Ніксона та З. Бжезінського на відносини з Радянським Союзом?

Розрядка досягла найвищої точки в травні 1972 р., коли Р. Ніксон першим з американських президентів відвідав СРСР. Переговори Р. Ніксона з радянським лідером Л. Брежнєвим і підписання семи договорів (про запобігання випадковим військовим зіткненням; контроль над озброєннями; спільні дослідження в різних сферах, зокрема вивчення космосу; розширення торгівлі) зменшили загрозу ядерної війни між Сходом і Заходом. У 1973 р. радянський керівник у відповідь відвідав США. У результаті двосторонніх візитів були підписані важливі договори про обмеження систем протиракетної оборони, про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1), про відвернення ядерної війни та ін.

Після тривалих консультацій та переговорів у столиці Фінляндії м. Гельсинкі 30 липня — 1 серпня 1975 р. відбувся завершальний етап Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) на рівні вищих політичних і державних керівників 33 європейських держав, а також США й Канади. Доброзичлива атмосфера на нараді та підписані в її ході документи стали символом періоду розрядки.

Результати Гельсинської наради створили передумови для розширення й активізації міждержавного співробітництва. Основу Заключного акта — підсумкового документа наради — становить Декларація принципів, яка містить десять принципів («Гельсинський декалог»).

Гельсинський декалог

1. Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету.
2. Незастосування сили або погрози силою.
3. Непорушність кордонів.
4. Територіальна цілісність держав.
5. Мирне врегулювання суперечок.
6. Невтручання у внутрішні справи держав.
7. Повага до прав людини й основних свобод, зокрема свободи совісті, релігії та переконань.
8. Рівноправність і право народів вирішувати свою долю.
9. Співробітництво між державами.
10. Сумлінне виконання міжнародних зобов'язань.

Словник

• Розрядка — період покращення відносин між Сполученими Штатами Америки та Радянським Союзом, Заходом і Сходом, який розпочався приблизно в 1971 р. й тривав до радянського вторгнення в Афганістан у 1979 р.

Опозиційно налаштовані до комуністичного режиму інтелектуали, яких називали дисидентами (від латин. dissidens — незгодний), серйозно поставилися до запевнень керівників СРСР та інших держав радянського блоку про те, що вони виконуватимуть зобов'язання щодо дотримання політичних прав людини. Наступного після підписання Заключного акту року виникла Група сприяння виконанню Гельсинських угод у СРСР, а згодом українська, литовська, грузинська та вірменська Гельсинські групи, правозахисні організації в Польщі та Чехословаччині.

Утиски в СРСР громадянських прав і свобод, прояви антисемітизму погіршили відносини між Сполученими Штатами Америки та Радянським Союзом, а вторгнення СРСР до Афганістану завершило період розрядки, повернувши відносини між Заходом і Сходом до часів «холодної війни».

Гельсинські групи діяли винятково мирно й вимагали від комуністичної влади тільки одного: виконання положень Заключного акта. Вони відстежували й фіксували порушення прав людини, зверталися до світових лідерів і міжнародних організацій, закликаючи їх змусити уряди соціалістичних країн поважати права та свободи своїх громадян.

Основні події

1947-1991 рр. — «холодна війна».

1950-1953 рр. — війна в Кореї.

1954-1975 рр. — війна у В'єтнамі.

1961 р. — Берлінська криза.

1962 р. — Карибська криза.

1975 р. — Нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі; Гельсинська конференція.

1979-1989 рр. — війна в Афганістані.

Запитання та завдання

• 1. Поясніть історичні поняття «Берлінська криза», «Карибська криза», «розрядка».
• 2. Покажіть на карті атласу регіони, пов'язані з проявами міжнародної напруженості в період «холодної війни» і з воєнними конфліктами, які відбувались у 1940-1980-х роках.
• 3. Охарактеризуйте міжнародні кризи й конфлікти, що відбувалися в роки «холодної війни»: Берлінську та Карибську кризи, війни в Кореї, В'єтнамі й Афганістані.
• 4. Які дії, зроблені США й СРСР та їхніми союзниками щодо роззброєння, дали підстави назвати цей період розрядкою?
• 5. Охарактеризуйте основні рішення та значення Гельсинської наради з безпеки та співробітництва в Європі.
• 6. Під час одного з виступів президент США Дж. Кеннеді сказав:

«Якого світу ми прагнемо? Хіба насильницького світу Pax Americana [панування Америки], що тримається на силі американської зброї та війні? Хіба світу, оповитого небезпекою? Ні, я кажу про справжній світ... який допомагає людині та народам зростати й будувати краще життя для своїх дітей, а не просто світ для американців, світ для всіх сучасних чоловіків і жінок, але мирний світ на всі часи».

Як Ви вважаєте, це риторика в стилі «холодної війни» чи розрядки? Поясніть Вашу точку зору.

 

  27.04.2020.

Тема.  Міжнародні відносини на межі ХХ-ХХІ ст.

1. Рецидиви «холодної війни» наприкінці ХХ ст.

Розрядка міжнародної напруженості час від часу переривалася проявами «холодної війни». Зокрема, у 1983 р. над о. Сахалін радянським винищувачем був збитий південнокорейський пасажирський літак, який виконував рейс з Нью-Йорка до Сеула. Загинули 269 пасажирів і членів екіпажу. Докази міжнародних експертів були переконливими.

Свідчення

• Чи можна з наведеної інформації зрозуміти, що сталося з літаком насправді? Яку мету, на Вашу думку, мали ті, хто готував це повідомлення?
«У ніч з 31 серпня на 1 вересня ц. р. літак невстановленої належності ввійшов у повітряний простір над півостровом Камчатка біля Тихого океану. Потім іще раз порушив повітряний простір СРСР над о. Сахалін. При цьому літак був без аеронавігаційних вогнів, пілот на запити не відповідав і на зв'язок з авіадиспетчерською службою не виходив. Підняті назустріч літаку-порушнику винищувачі військово-повітряних сил намагалися надати допомогу у виведенні його на найближчий аеродром. Однак пілот на сигнали й попередження, що подавалися, не реагував і продовжував політ у напрямку Японського моря».

Повідомлення Телеграфного агентства Радянського Союзу // Правда. — 1983. — 2 вересня.

Нестача ресурсів для продовження гонки озброєнь і внутрішні труднощі змушували керівництво СРСР шукати нові підходи до вирішення міжнародних проблем. Останній радянський лідер М. Горбачов заявив про «нове політичне мислення».

Словник

• «Нове політичне мислення» — поняття, що з'явилося в період горбачовської «перебудови» у СРСР, основна ідея якого полягала у визнанні того, що ядерна війна не може бути засобом досягнення політичних, ідеологічних та інших цілей; деідеологізація зовнішньої політики, відмова від класової боротьби.

У СРСР мусили визнати, що світ взаємозалежний та настав час відмовитися від його штучного поділу на «капіталістичний» та «соціалістичний»; універсальним способом вирішення міжнародних питань є врівноваження інтересів, а не сили, як це було в часи «холодної війни». Також радянське керівництво визнало, що марксистська ідея «пролетарського інтернаціоналізму» застаріла й виявило готовність замінити її пріоритетом загальнолюдських цінностей: на планеті немає ворожих сторін, усі країни повинні будувати відносини, зважаючи на інтереси одна одної.

На Заході «нове політичне мислення» сприйняли як закінчення диктату СРСР щодо його союзників, а також як свідчення перемоги демократії над тоталітаризмом. Радянська імперія вже не мала економічних ресурсів, щоб продовжувати військове протистояння із Заходом, тому СРСР погодився на взаємне скорочення військ та озброєнь. З цієї ж причини закінчилася війна в Афганістані; улітку 1991 р. укладено договір зі США про обмеження стратегічних наступальних озброєнь.

Керівництво СРСР мусило відмовитися від збройного втручання чи дипломатичного тиску під час демократизації країн Східної Європи, а також погодилося не перешкоджати об'єднанню Німеччини. Декомунізація Європи наприкінці 1980-х років привела до розпуску Організації Варшавського договору та виведення радянських військ із східноєвропейських країн. Розпад СРСР завершив «холодну війну» і позитивно вплинув на загальну міжнародну ситуацію.

Пригадайте

• Якими часовими рамками визначають початок і завершення «холодної війни» у ХХ ст.?
• Які міжнародні кризи відбулися в період «холодної війни» у ХХ ст.?

2. Прояви «холодної війни» у ХХI ст.

«Холодна війна» у ХХІ ст. суттєво відрізняється від «холодної війни» минулого століття.

По-перше, у ХХІ ст. її прояви не обмежуються протистоянням двох держав, наприклад США та Росії, Китаю та США чи США та Північної Кореї. Напруженість виникає навіть між традиційними союзниками, наприклад між США та європейськими партнерами по НАТО щодо фінансування організації. Ці непорозуміння не визнаються «холодною війною», але вони також позначаються на загальній ситуації у світі.

По-друге, у сучасному світі існують ризики не лише ядерних, біологічних і хімічних воєн, успадковані від ХХ ст., а з'явилися нові, зокрема кібератаки терористичних груп. Розроблення й упровадження життєздатної моделі запобігання таким нападам є вкрай важливим завданням у сучасних умовах.

Розпад Радянського Союзу, болісний для Росії процес визначення нової ідентичності та місця у світі стали для західних політиків серйозним викликом. У той час, коли США зміцнювали свою роль у світі, розширювали НАТО, вели бойові дії в Югославії, воювали в Іраку, Росія заперечувала нові реалії світу. Проте вона не мала що протиставити Заходу ні в культурному, ні в економічному, ні в політичному сенсах. Єдиним її аргументом у «холодній війні» була успадкована від СРСР ядерна зброя. Отже, ракети НАТО, розміщені в Чехії та Польщі, військова присутність Північноатлантичного альянсу в країнах Балтії мають стримувати експансіонізм Росії.

Цивільне населення Грузії рятується від російського вторгнення. 2008 р.

Після двох чеченських воєн (1994-2009) у межах власних кордонів у серпні 2008 р. Росія здійснила акт агресії проти Грузії. Використавши як привід збройне протистояння влади із сепаратистами в Південній Осетії, регулярні російські війська без оголошення війни вторглись у Грузію. Танкові підрозділи, артилерія та авіація росіян не лише атакували грузинську армію та військові бази, а й бомбардували грузинські міста й об'єкти життєзабезпечення.

Російські війська окупували декілька великих грузинських міст, танкові колони рушили до столиці — м. Тбілісі. У найбільш напружений час за посередництва західних держав наступ був зупинений. Проте й дотепер російські війська перебувають на частині грузинської території. У вересні 2008 р. Грузія розірвала дипломатичні відносини з Росією.

Відеосюжет про російсько-грузинську війну 2008 р.: 

https://www.youtube.com/watch?v=kYXGwpQaLDY&feature=youtu.be

Протистояння між Росією та Заходом, яке час від часу загострюється й набуває ознак «холодної війни», є конфліктом світоглядів і цінностей.

Уторгнення у 2014 р. Росії в Україну, утручання в громадянську війну в Сирії на стороні правлячого режиму відновили атмосферу «холодної війни» між Заходом і Москвою. Керівництво Російської Федерації застосувало силу, демонстративно протиставляючи Росію Сполученим Штатам Америки та Європейському Союзу. У відповідь на агресивну війну Росії проти України, анексію українського Криму та воєнні дії в Сирії Захід запровадив проти Росії санкції та посилив економічний та дипломатичний тиск.

Російські «санкції у відповідь» — театралізоване знищення на території держави продуктів харчування, вироблених у США та країнах ЄС, — були розраховані на жителів Росії, вони не вплинули на економіку опонентів. Натомість односторонній вихід Росії з договору 1990 р. щодо обмеження звичайних озброєнь у Європі, військові маневри й посилення російських збройних сил поблизу кордонів країн-членів НАТО, демонстративне розгортання армійського угруповання в Арктиці мали значно серйозніші наслідки. У відповідь Північноатлантичний альянс збільшив контингент своїх сил у Європі й провів військові навчання, розглядаючи Росію як імовірного противника.

Періодично ускладнюються також американо-китайські відносини. Китай у ХХІ ст. прагне стати світовим лідером і зазіхає на роль США в міжнародних відносинах. Зміцнюються позиції КНР у Південнокитайському морі. Незважаючи на санкції ООН, застосовані до Північної Кореї щодо її ядерної програми, Китай активно торгує з КНДР, оскільки це відповідає його інтересам. Також Китай послідовно нарощує воєнний потенціал.

Напруженими залишаються відносини між Північною (КНДР) і Південною Кореєю (РК). Збройні зіткнення між двома країнами неодноразово загрожували масштабним воєнним конфліктом на півострові. У 2018 р. у результаті зустрічей лідера КНДР Кім Чен Ина та президента Південної Кореї Мун Чже Іна з'явилася надія на поліпшення відносин між двома державами й установлення миру на Корейському півострові.

с. Талиш у Нагірному Карабасі. 2016 р.

Дестабілізуючим чинником у Європі було поновлення у 2016 р. збройного конфлікту між Вірменією (союзником Росії) та Азербайджаном (союзником Туреччини) у Нагірному Карабасі — невизнаному світом анклаві всередині Азербайджану з переважанням у ньому вірменського населення.

У 1994 р. між учасниками конфлікту було підписано перемир'я. До квітня 2016 р. активні бойові дії не поновлювалися.

Після початку конфлікту у 2016 р. Вірменія та Азербайджан повідомили про десятки вбитих і поранених, обмінялися звинуваченнями у використанні важкого озброєння, танків та артилерії, а також країни звинуватили одна одну в початку бойових дій. Генеральний секретар ООН, глава зовнішньої політики ЄС, державний секретар США закликали обидві країни дотримуватися режиму незастосування зброї.

Після майже тижневих бойових дій Азербайджан і підтримувана Вірменією невизнана «Нагірно-Карабаська Республіка» домовилися про перемир'я.

Свідчення

• У чому, на Вашу думку, полягає позиція України: у підтриманні однієї зі сторін конфлікту (якої саме?) чи у виваженому ставленні до обох країн? Аргументуйте Вашу оцінку формулюваннями з наведеного документа.

«Закликаємо сторони конфлікту та міжнародне співтовариство... докласти максимум зусиль для негайного припинення воєнних дій, деескалації ситуації та продовження пошуку шляхів мирного врегулювання конфлікту на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. ...Українська сторона прагне довготривалого політичного врегулювання нагірнокарабаського конфлікту на основі дотримання суверенітету та територіальної цілісності Азербайджанської Республіки в межах її міжнародно визнаних кордонів».

Коментар МЗС України у зв'язку із загостренням нагірно-карабаського конфлікту від 5 квітня 2016 р. (http://mfa.gov.ua/ua/press-center/comments/5440-the-ministry-of-foreign-affairs-of-ukraine-comment-on-the-aggravation-of-nagorno-karabah-conflict)

3. Від біполярного до багатополюсного світу

У XIX та XX ст. світ був однополярним, у якому панувала спочатку Велика Британія, а потім США. Тому ці століття ще називають відповідно «британським» і «американським». Після завершення Другої світової війни й до розпаду СРСР і радянського блоку світ був біполярним (двополюсним): домінували Сполучені Штати Америки та Радянський Союз.

Певний час після краху СРСР і «світової системи соціалізму» існувало якщо не політичне, то економічне й культурне переважання колективного Заходу на чолі зі США. Саме цю ситуацію охарактеризували як однополюсний світ. США намагалися за допомогою різних способів підтвердити свій статус світового лідера. Наприклад, у 1991 р. США взяли участь у іраксько-кувейтській війні й витіснили з країни війська іракського диктатора Саддама Хусейна.

Наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. за президенства Б. Клінтона, а потім Дж. Буша США проводили дуже активну зовнішню політику. Під тими чи іншими приводами США активно втручались у міжнародні справи, демонструючи намір залишатися провідним гравцем на світовій політичній арені.

Свідчення

• Чи погоджуєтеся Ви з думкою американського президента, що поширення демократії у світі є запорукою стабільності й миру? Аргументуйте Вашу точку зору з цього питання.

«Найкраща стратегія для гарантування нашої безпеки й збереження миру — розвиток демократії в усьому світі. Демократії не нападають одна на одну. Краще бути торговими партнерами й вирішувати проблеми дипломатичним шляхом, ніж воювати один з одним. Ось чому ми підтримали демократичні реформи в... країнах Східного блоку. У нашій країні дехто стверджує, що після закінчення “холодної війни”, Америка відвернеться від решти світу. Багато хто у світі побоюється, що ми зробимо саме так. Але я, обійнявши цю посаду, обіцяв гарантувати безпеку нашої країни, підтримувати нашу участь у міжнародних справах».

З виступу президента США Білла Клінтона (1994) (US Policy &Texts. — 1994. — January, 26)

У середині 90-х років ХХ ст. США направили війська в Гаїті для недопущення там громадянської війни. Того ж року американські військові були виведені із Сомалі, де виконували подвійну місію: намагалися врятувати населення від голоду та приборкати тамтешні антиурядові збройні формування. З другим завданням вони так і не зуміли впоратися.

У 1999 р. авіація НАТО під керівництвом США впродовж понад двох місяців завдавала бомбових ударів по Югославії, щоб змусити керівництво країни припинити етнічні чистки в населеній переважно албанцями провінції Косово. Нині на території колишньої Югославії існує шість незалежних держав.

Американський уряд сприяв успішним мирним переговорам між Палестиною та Ізраїлем на Близькому Сході. Позитивно позначилося на міжнародній ситуації відновлення американо-в'єтнамських дипломатичних відносин, а також програма з промовистою назвою «Партнерство заради миру», до якої в 1994 р. першою з пострадянських країн приєдналась Україна.

Десятиліття, коли США насолоджувалися своїм домінуванням і невразливістю, завершилося 11 вересня 2001 р., коли захоплені терористами-смертниками пасажирські літаки зруйнували вежі Всесвітнього торговельного центру в Нью-Йорку. Того дня загинули майже 3 тис. осіб. США звинуватили в терористичних атаках міжнародну ісламістську організацію «Аль-Каїда» і персонально її лідера — саудівського мільйонера Усаму бен Ладена.

Атака терористів 11 вересня 2001 р. в США

Після 11 вересня 2001 р. зовнішня політика США ґрунтувалася на новій «доктрині Буша»: завдання випереджувальних ударів та односторонні дії США в інтересах безпеки без погодження воєнних акцій з міжнародним співтовариством. За інформацією американських спецслужб, керівник «Аль-Каїди» переховувався в Афганістані. США вторглися в цю країну, проте У. бен Ладена не знайшли.

Навесні 2003 р. США вторглися в Ірак. Приводом для воєнної операції стала інформація про наявність у режиму С. Хусейна зброї масового знищення. Воєнна операція в Іраку не була успішною й лише завдала шкоди репутації США й іміджу президента Дж. Буша. Чимало союзників США відмовилися від участі в цій війні, а багатьма країнами світу прокотилася хвиля протестів проти американської політики в Іраку. З'ясувалося, що США не мали доказів наявності в Іраку зброї масового знищення та зв'язків С. Хусейна з «Аль-Каїдою». Згодом його взяли в полон і стратили за вироком іракського суду.

Свідчення

• Чи поділяєте Ви точку зору, згідно з якою вторгнення в Ірак було виправданим і необхідним, незалежно від того, чи була в С. Хусейна ядерна зброя, чи не було? Поясніть Ваше ставлення до проблеми.

«Пан Буш зазначає, що одна з двох його головних “невдач в Іраку” полягала в тому, що не було знайдено зброю масового знищення. Йому й досі через це ніяково. Я запитав, чому... він прагнув знищити Саддама... “Світ став кращим і безпечнішим без С. Хусейна при владі. Але так багато уваги було прикуто до зброї масового знищення, що нездатність знайти її значно ускладнила завдання переконати американський народ у її існуванні”. “Доктрина Буша” ґрунтувалася на тому, що “скоюється злочин”».

З інтерв'ю американського журналіста Кімберлі А. Страссела з президентом США Джорджем Бушем з нагоди опублікування в листопаді 2010 р. його мемуарів (The WallStreet Jornal. — 2010. — November, 10)

У XXI ст. світ стає багатополюсним. Європейський Союз — один з центрів багатополюсного світу, що вибудовується. Після розпаду СРСР, об'єднання Німеччини та вступу до ЄС більшості східноєвропейських держав Європейський Союз претендує на роль самостійного гравця на міжнародній політичній арені. Посилює європейські амбіції зовнішньополітичний курс президента США Д. Трампа на самоусунення США від участі у важливих міжнародних програмах і процесах. Наприклад, Д. Трамп оголосив про намір США вийти з Паризької угоди 2015 р. про клімат, а також заявив європейським країнам, що вони мають надавати більше коштів НАТО. За таких обставин Західна Європа дедалі самостійніше діє на міжнародній арені, зберігаючи союзницькі відносини із США.

Ще одним центром багатополюсного світу є Китай. КНР досягла такого рівня військово-технологічного розвитку, що може протистояти будь-якому супротивникові. Країна має достатній потенціал для здійснення контролю й успішного ведення бойових дій не тільки в морських акваторіях, що прилягають до китайського узбережжя, а й у тих районах Тихого океану, де донедавна домінував військовий флот США.

Отже, у другому десятилітті XXI ст. продовжується процес формування багатополюсного світу. Дедалі активніше до цього процесу долучаються країни, які раніше не були впливовими гравцями на міжнародній арені (наприклад, Індія, Бразилія, держави Південної Африки). У разі посилення їхньої економічної та військової потужності навколо них будуть гуртуватися сусідні країни, формуватимуться союзницькі відносини з трьома нинішніми центрами багатополюсного світу.

Улітку 2018 р. в Сингапурі відбулася перша в історії двох країн зустріч президента США Д. Трампа та керівника КНДР Кім Чен Ина, у результаті якої було підписано спільний документ, що зобов'язав Північну Корею ліквідувати її ядерний арсенал. Після цього США пообіцяли зняти з КНДР санкції та надати їй фінансово-економічну допомогу.

Д. Трамп і Кім Чен Ин підписують декларацію за результатами зустрічі у Сингапурі. 2018 р.

Після зустрічі між країнами продовжилися складні дипломатичні переговори з метою ліквідації всієї ядерної зброї на Корейському півострові.

Відеосюжет про зустріч лідерів США та Північної Кореї в м. Ханої (В'єтнам) (2019) 

https://www.youtube.com/watch?v=vLGKDuCoy74&feature=youtu.be

У 2019 р. розпочалася гостра соціально-економічна криза у Венесуелі (Південна Америка). Неконтрольована інфляція, відсутність товарів першої необхідності, нестача ліків призвели до того, що громадяни Венесуели почали масово залишати країну. Опозиція організувала потужний рух проти президента-популіста й проголосила тимчасовим главою держави свого лідера. У відповідь влада застосувала силу, що призвело до численних жертв. США та чимало інших країн висловили свою підтримку опозиції.

Словник

• Багатополюсний світ — геополітична структура світу, за якої існує декілька центрів політичного й економічного впливу; світ, заснований на рівноправній співпраці, а не на протистоянні блоків держав.

Свідчення

• Ознайомтеся з оприлюдненим зовнішньополітичним відомством України висновком щодо подій у Венесуелі. Як Ви оцінюєте позицію нашої держави щодо кризи в цій країні?

«Підтримуємо венесуельський народ у його прагненні до відновлення демократії та конституційного ладу в країні... Залякування й перешкоджання діяльності парламенту, а також насильство проти учасників мирних демонстрацій, мають бути припинені. Україна разом з іншими демократичними країнами підтримуватиме дії, спрямовані на відновлення демократії, верховенства права та конституційного ладу у Венесуелі».

З офіційного сайта Міністерства закордонних справ України (https://mfa.gov.ua/ua/press-center/briefing/1310-vidpovidy-rechnici-mzs-ukrajini-shhodo-zagostrennya-politichnoji-krizi-u-venesujeli)

4. Проблема міжнародного тероризму

У другій половині ХХ ст. перед людством постала проблема міжнародного тероризму, яка є своєрідним цивілізаційним випробуванням.

У нинішньому столітті проблема загострилася ще більше: за перші 15 років ХХІ ст. кількість терористичних нападів у світі зросла на 550 %.

• Проаналізуйте наведені в діаграмах статистичні показники щодо кількості терористичних актів та їхніх жертв і зробіть загальний висновок про масштаби міжнародного тероризму.

Кількість терористичних актів (2006-2016)

Словник

• Міжнародний тероризм — злочинні дії в міжнародному масштабі окремих осіб чи організацій, спрямовані на досягнення певних (зазвичай політичних) цілей за допомогою терористичних актів; суспільно небезпечні в міжнародному масштабі діяння, результатом яких є загибель людей, ослаблення міжнародних контактів між державами, організаціями й людьми.

Кількість жертв терористичних атак (2006-2016)

Для сучасного тероризму не існує кордонів, він не має національності, його жертвою може стати будь-хто. У січні 2015 р. до редакції сатиричного журналу «Шарлі ебдо» в Парижі ввірвалися озброєні члени терористичного угруповання «Аль-Каїда». 12 людей загинуло, ще декількох було поранено. Вважають, що напад був помстою радикальних ісламістів за карикатури журналу на пророка Магомета. Через декілька днів нападники були знешкоджені французькими спецслужбами. Марш єдності в Парижі, у якому взяли участь майже мільйон осіб, зокрема 30 світових лідерів, став символом засудження світовою спільнотою тероризму.

Восени 2015 р. в Парижі було здійснено відразу декілька жорстоких терористичних атак, відповідальність за які взяли на себе бойовики ІДІЛ. Напади відбулись одночасно по всьому місту, зокрема поблизу стадіону, на якому в цей час проходив міжнародний футбольний матч.

Квіти й лампадки біля посольства Франції в Україні. 13 листопада 2015 р.

Ще жорстокішим виявився терористичний акт у театрі «Батаклан» у листопаді 2015 р. Від рук терористів загинули 130 осіб, ще понад 350 зазнали поранень. Декілька терористів підірвали на собі «пояси смертників». Спецпідрозділи поліції швидко виявили й знешкодили терористів.

Свідчення

• Як Ви можете охарактеризувати стан людини, котра стала об'єктом терористичної атаки? Якими можуть бути наслідки пережитого людиною стресу?

«Це був звичайний вечір, п'ятниця, рок-концерт. Атмосфера була така приємна, усі танцювали й усміхалися. ...Коли чоловік зайшов через центральний вхід і почав стріляти, ми наївно подумали, що це — частина шоу. Це була не терористична атака, а бійня. ...Мені неймовірно пощастило — я вижила, але багато людей загинуло. Вони хотіли, як і я, відпочити того вечора, але їх розстріляли».

Ізабель Боудері, свідок подій.

Світ був шокований. У європейській політиці дедалі гучніше почали лунати заклики до більш прискіпливого ставлення до переселенців з Близького Сходу, аж до закриття кордонів усередині Євросоюзу. Наприкінці березня 2016 р. прогриміли три вибухи в Брюсселі (Бельгія), які забрали життя понад 300 людей, ще майже 50 зазнали поранень. Відповідальність за теракти й цього разу взяла на себе «Ісламська держава».

Терористичні напади в Європі в останні роки загострили питання безпеки в країнах континенту й інших регіонах світу. Особливо небезпечний міжнародний тероризм ще й тому, що він загрожує світовому правопорядку й міжнародним відносинам.

Отже, для боротьби проти тероризму належить створити глобальну систему попередження терактів, яка включала б посилення контролю на кордонах, упорядкування правил продажу та придбання громадянами автоматичної зброї, ускладнення транспортування зброї між країнами ЄС та інші заходи безпеки.

Основні події

2001 р. — терористична атака на США.

2008 р. — агресія Росії проти Грузії; російсько-грузинська війна.

Запитання та завдання

• 1. Поясніть історичні поняття «нове політичне мислення», «багатополюсний світ», «міжнародний тероризм».
• 2. Якими, на Вашу думку, були причини появи «нового політичного мислення»? Як вплинуло «нове політичне мислення» на міжнародні відносини наприкінці ХХ ст.?
• 3. Чи вважаєте Ви закономірним перетворення світу з біполярного на багатополюсний? Аргументуйте Вашу точку зору.
• 4. У чому, на Вашу думку, причини проявів «холодної війни» на межі ХХ-XXI ст.?
• 5. Які події наприкінці ХХ — на початку XXI ст. свідчать про те, що «холодна війна», яка нібито завершилася, періодично нагадує про себе?
• 6. Які загрози спричиняє міжнародний тероризм? Запропонуйте заходи, які, на Вашу думку, могли б ефективно запобігти міжнародному тероризму.

 30.04.2020.
Тема.  Агресія Росії проти України (2014). Російсько-українська війна

  

Доцільно вивчати інтегровано з аналогічною темою в курсі історії України.

1. Причини російського вторгнення в Україну

Українська Революція гідності (листопад 2013 р. — лютий 2014 р.) була вороже зустрінута керівництвом Росії. Формально визнаючи факт існування незалежної України, російські керівники вважали її сферою своїх імперських інтересів. Події на Майдані засвідчили, що громадянське суспільство в Україні прагне членства країни в Європейському Союзі та НАТО, тобто звільнення від впливу Росії. Це руйнувало плани російських керівників щодо відновлення імперії.

На той випадок, якщо не вдасться досягнути своїх цілей за допомогою запровадження в Україні проросійського режиму, економічного тиску та поширення ідей про «єдиний розділений народ», заздалегідь готувалася збройна агресія. Гарантами безпеки України — єдиної держави у світі, яка добровільно позбулася ядерної зброї, її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, — були Росія, США та Велика Британія. У Росії сподівалися, що великі держави не стануть на захист України, а обмежаться резолюціями й умовляннями, як це було під час російської агресії проти Грузії у 2008 р.

2. Підготовка Росії до війни проти України

Планомірна підготовка до війни проти нашої держави здійснювалась упродовж усіх років після відновлення Україною державної незалежності.

1991-2009 рр.

• Залежність української економіки від Росії.
• Пропагування в Україні ідей «руського світу» через проросійських політиків та організації, засоби масової інформації, соціальні мережі в Інтернеті та ін.
• Поширення в російському суспільстві думки про можливість і навіть неминучість у майбутньому війни проти України.
• Пропагування в Україні ідей сепаратизму, регіональної «ідентичності»; створення й фінансування відповідних організацій.
• Використання базованого в Криму російського Чорноморського флоту (у 2010 р. термін його перебування був продовжений до 2042 р.) як засобу дестабілізації в потрібний час ситуації на півострові та в Україні загалом.

2010 р. — літо 2013 р.

• Установлення російського контролю над сферою зв'язку й телекомунікацій, паливно-енергетичним комплексом, частиною банківського сектора України.
• Ослаблення Збройних сил України й оборонної промисловості: чисельність війська скорочувалася, військові навчання згорталися, армія не переоснащувалася.
• Суспільству нав'язувалася думка, що Україні армія не потрібна, оскільки, мовляв, немає зовнішніх ворогів.
• Проникнення російської агентури до керівних ланок Міністерства оборони, Генерального штабу, Служби безпеки України.

Літо 2013 р. — лютий 2014 р.

• Збільшення чисельності російських військ на південно-східному кордоні України.
• Активізація російської розвідувальної авіації в прикордонних районах України.
• Посилення радіоелектронної розвідки проти України.
• Створення в Криму незаконних воєнізованих загонів «самооборони», наповнення півострова агентурою російських спецслужб, військовими підрозділами та російськими бойовиками, які, маскуючись під місцеве населення, мали дестабілізувати ситуацію й загрожувати українським військовим частинам.

3. Початок російської агресії. Уторгнення Росії до Криму

Початок і перший етап російської агресії був спрямований на окупацію Автономної Республіки Крим і м. Севастополя. Напад Росії на Україну без оголошення війни відбувся 20 лютого 2014 р. у районі Керченської протоки. Росія застосувала різноманітні методи ведення війни: дії російських військовослужбовців і керованих ними колаборантів, російських ЗМІ та дипломатії. Ці методи отримали назву «гібридна війна». Бойові дії проводилися або підрозділами регулярної російської армії, що приховували свою належність, або маскувалися під місцеву «самооборону» чи загони проросійських «сепаратистів».

Водночас заслані на українську територію агенти російських спецслужб і диверсійні групи організовували демонстрації, захоплювали громадські адміністративні будівлі й поліцейські дільниці, імітуючи, що це зроблено місцевими «сепаратистами», незадоволеними новим керівництвом України. Водночас до кордону підходили додаткові підрозділи російської армії, артилерія й танки для утримання в постійному напруженні українських прикордонників і підрозділів Збройних сил України. Усе це супроводжувалося скоординованою дипломатичною, економічною та інформаційною кампанією як в Україні, так і за кордоном.

23 лютого в Севастополі відбувся проросійський мітинг, на якому закликали не перераховувати до загальнодержавної скарбниці податки, а міським головою проголосили громадянина Росії. Також було заявлено, що місто не визнає останніх рішень Верховної Ради України та вважає революційні події на Майдані «державним переворотом». Над міськрадою було піднято російський прапор. Через три дні епіцентр подій перемістився до столиці автономії. У Сімферополі одночасно відбувалися два мітинги: проросійський та мітинг кримських татар та інших патріотичних сил. Меджліс кримськотатарського народу організував мітинг у середмісті, щоб заблокувати будівлю Верховної Ради АРК. Між учасниками двох мітингів спалахнув конфлікт, у результаті якого були поранені й травмовані три десятки людей.

Мітинг на підтримку територіальної цілісності України. м. Сімферополь, 26 лютого 2014 р.

Після появи інформації, що через відсутність кворуму сесія не відбудеться, мітинг захисників України розійшовся. У ніч на 27 лютого будівлю Верховної Ради й уряду Криму захопили приблизно 120 автоматників без розпізнавальних знаків — так звані «зелені чоловічки». Над будівлею підняли російський прапор, а біля входу з'явилися барикади. Того ж дня блокпости на Перекопському перешийку й на півострові Чонгар, які контролювали рух між Кримським півостровом і Херсонською областю, зайняли силовики кримського «Беркуту», які втекли з Києва до Криму й перейшли на сторону Росії. До вечора 28 лютого в захопленій російськими військами будівлі Верховної Ради АРК був розіграний фарс зі створенням місцевого «уряду».

Російські окупанти в українському Криму. 2014 р.

Починаючи з 1 березня після того як Рада Федерації «дозволила» президенту Росії ввести війська на територію України, розпочалося блокування й захоплення українських військових баз на півострові, адміністративних будівель, аеропортів, перевалів, мостів, транспортних магістралей та інших стратегічно важливих об'єктів. Одними з перших окупанти захопили українські об'єкти зв'язку та телекомунікацій. На початку березня 2014 р. на півострові було вимкнуто українське телебачення й зупинено міжміське та приміське автобусне сполучення, паралізовано роботу Керченської поромної переправи.

Угоди, які порушила Росія, здійснивши агресію проти України

Україно-російські двосторонні угоди	Міжнародні угоди
• Угода між Україною та РФ про параметри поділу Чорноморського флоту (1997); • Договір між Україною та РФ про україно-російський державний кордон (2003); • Угода між Україною та РФ з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України (2010).	• Статут ООН; • Паризька хартія для нової Європи (1990); • Хартія Європейської безпеки (1999); • Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (2004); • Лісабонський документ (2006); • Пам'ятна декларація саміту ОБСЄ (2010) у м. Астані.

Відеосюжет «Агресія проти України. Епізод 1. “Анексія Криму”» (укр.): 

https://www.youtube.com/watch?v=6onZgw0zH-M&feature=youtu.be

У процесі інтервенції в Криму Росія шантажувала світове співтовариство заявами про готовність застосувати ядерну зброю в разі втручання країн Заходу. Пізніше російський президент, який спочатку не визнавав, що загарбання Криму здійснюють російські регулярні війська, зізнався, що особисто керував воєнною операцією, під час якої російські морські піхотинці та частини спеціального призначення заблокували українські військові частини на півострові.

Пригадайте

• Що таке колабораціонізм?

Багато жителів півострова (а згодом і окремих районів Донецької та Луганської областей), як і в роки Другої світової війни, виявилися заручниками ситуації й вимушено залишилися на тимчасово окупованій росіянами території.

Прикладом патріотизму й вірності військовій присязі стали події наприкінці березня 2014 р., коли в Севастопольській академії військо-морських сил ім. П. С. Нахімова окупанти замінювали український прапор на російський. 20 курсантів вийшли зі строю та заспівали Гімн України, після чого віддали честь і залишили плац. На початку квітня разом з військовослужбовцями, які залишилися вірними присязі Україні, більше сотні курсантів передислокувалися з окупованого росіянами Криму до Одеси, де продовжили навчання в морській академії на спеціально створеному факультеті військово-морських сил. Вірність присязі продемонстрували також українські військові моряки й пілоти, які зуміли перебазуватися на материк разом з бойовою технікою.

Свідчення

«Нас вишикували й сказали, що ті хлопці, які хочуть залишитися, складатимуть російську присягу. ...Я навіть не дослухав, що вони пропонували, одразу вийшов, а зі мною багато хлопців. ...У нас одна Батьківщина — Україна, ми про Росію навіть не думали».

Андрій Гладун, учасник події

Пригадайте

• У яких умовах у 1938 р. в окупованій Німеччиною Австрії був проведений «референдум» про аншлюс?
• Які результати «референдуму» оголосили окупанти та як Гітлер їх використав? Порівняйте події в Австрії з розіграним російськими окупантами фарсом з «референдумом» у Криму.

Упродовж березня 2014 р. Кримський півострів був окупований російськими військами, під дулами їхніх автоматів був проведений псевдореферендум про «возз'єднання» з Росією. ООН, СНД, ЄС та ОБСЄ не направляли офіційних спостерігачів на референдум. Кримські татари — корінний народ півострова — бойкотували цей фарс. Уже наступного дня російські окупанти заявили: майже 97 % учасників «референдуму» висловилися за «возз'єднання». Ще через день, 18 березня 2014 р., загарбники підписали з призначеною ними «владою» Криму «договір» про «входження» півострова до складу Росії.

Свідчення

• Охарактеризуйте міжнародно-правові наслідки резолюції ОБСЄ щодо «референдуму» в окупованому Криму.

«Проведений у Криму... референдум є нелегітимним і незаконним актом, результати якого не мають жодної юридичної сили. ...Дії, які включають воєнну агресію й різні форми примусу, спрямовані на утиск властивих суверенітету України прав на догоду інтересам Російської Федерації, є неспровокованими й заснованими на абсолютно безпідставних припущеннях і приводах».

З резолюції Парламентської Асамблеї ОБСЄ від 1 липня 2014 р. (http://www.unian.ua/politics/934794-obse-pryamo-zvinuvatila-rosiyu-v-okupatsiji-krimu-rezolyutsiya.html)

Незважаючи на чисельну перевагу російських військових, психологічний тиск і блокування військових частин, окремі підрозділи Збройних сил України мужньо тримали оборону й залишили півострів тільки після отримання 24 березня 2014 р. відповідного наказу. Під час окупації Криму від куль агресорів загинув один український військовий та один був поранений. Викраденого окупантами та місцевими колаборантами кримського татарина Решата Аметова було закатовано, декілька кримських татар вважаються зниклими безвісти. За мирний протест проти окупації півострова судами Росії були засуджені громадяни України О. Сенцов, О. Кольченко, А. Чийгоз (звільнений у 2017 р.), М. Дегерменджі, А. Асанов та ін. За різними даними, з півострова виїхало від 25 до 35 тис. громадян України, серед яких чимало кримських татар. Майже 4 тис. жителів Криму відмовилися прийняти російське громадянство.

Свідчення

«У серпні ми зіткнулися з тим, що в кримськотатарській школі години української мови були скорочені. І я задумалася: що мені робити в Криму. ...Дедалі частіше почали стикатися з тим, що таким, як я, бракує повітря — вільного, українського. Виїжджаєш за межі Криму — і таке ж повітря сприймається зовсім інакше, набагато вільнішим».

Альме Емірсале, переселенка з Криму (http://www.radiosvoboda.mobi/a/27640118.html)

Міжнародне співтовариство засудило воєнну інтервенцію Росії на території України. Держави «великої вісімки» призупинили членство Росії в цій організації, а Сполучені Штати Америки, Велика Британія та Франція припинили з країною-агресором військове співробітництво. Генеральний секретар ООН закликав до поваги суверенітету й територіальної цілісності України.

Західні держави призупинили переговори про пом'якшення візового режиму Європейського Союзу з Росією, запровадили персональні санкції щодо російських чиновників і приватних осіб. У середині березня 2014 р. після псевдореферендуму до санкцій приєдналися Японія, Австралія, Канада та навіть Нова Зеландія; США та ЄС розширили свої «чорні списки».

Проте реакція світової громадськості та дипломатичні зусилля не дали бажаного результату. Майже всі країни-члени ООН підтримали в середині березня 2014 р. запропоновану США резолюцію Ради Безпеки ООН щодо виведення російських військ з території Кримського півострова та припинення агресії, однак резолюція була заблокована Росією. Показово, що воєнну інтервенцію Росії проти України підтримали лише диктаторські режими декількох країн.

Свідчення

• Який, на Вашу думку, вплив може справити Кримська декларація США («декларація Помпео») на справу звільнення півострова від окупації Росією?

«Росія, уторгнувшись в Україну й анексувавши Крим у 2014 р., намагалася скасувати основоположний міжнародний принцип, якого дотримуються демократичні держави: жодна країна не може застосувати силу й змінити кордони іншої.

...Сполучені Штати Америки знову підтверджують свою політику щодо відмови визнання вимог Кремля з установлення суверенітету над територією, захопленою силою всупереч міжнародному праву. Спільно із союзниками, партнерами та міжнародним співтовариством Сполучені Штати Америки відхиляють спробу Росії анексувати Крим і зобов'язуються підтримувати цю політику до відновлення територіальної цілісності України. Сполучені Штати Америки закликають Росію поважати принципи, про дотримання яких вона давно заявляє, і завершити окупацію Криму. ...Своїми діями Росія продемонструвала поведінку, не гідну великої держави й обрала шлях ізоляції від міжнародної спільноти».

Кримська декларація Державного департаменту США («декларація Помпео») від 25 липня 2018 р. (https://www.state.gov/secretary/remarks/2018/07/284508.htm#.W1jE7C8dcU1.twitter)

4. Другий етап інтервенції: війна на частині території Донецької та Луганської областей

Після окупації Криму подальші дії Росії засвідчили, що не півострів був метою її агресії, а відторгнення від України всіх південно-східних областей. За задумом агресорів це мало, зрештою, призвести до ліквідації України як незалежної держави. У російській пресі й на телебаченні розпочалася масова інформаційна кампанія про «переворот», «київську хунту» і про «порятунок російськомовних співвітчизників від бандерівців». Починаючи з 1 березня 2014 р. під гаслами «приєднання» півдня та сходу України до Росії розпочалася «російська весна»: масово з'являлися завезені з Росії озброєні люди у формі без розпізнавальних знаків, під керівництвом російських спецслужб проводилися мітинги, на яких лунали заклики до відокремлення від України. Спеціально підготовлені штурмові групи, очолювані російськими офіцерами, спробували захопити адміністративні будівлі в Харківській, Луганській, Донецькій, Запорізькій, Миколаївській, Херсонській, Одеській та Дніпропетровській областях. Були захоплені будівлі обласних державних адміністрацій у Донецьку, Луганську й Харкові, управління СБУ в Донецьку та Луганську. Найкривавіша сутичка сталася на початку травня в Одесі, коли загинуло майже півсотні людей.

Під приводом навчань до східного кордону з Україною росіяни почали стягувати війська (переважно десантно-штурмові підрозділи, а також бронетранспортери, артилерійські системи, пускові установки, бойову авіацію), безпілотники та бойові літаки неодноразово порушували український повітряний простір.

Свідчення

«Починаючи з квітня 2014 р. озброєні бойовики, які підтримують самопроголошені “Донецьку народну республіку” і “Луганську народну республіку”, захопили сотні мирних жителів, переслідували ймовірних опонентів, зокрема журналістів, проукраїнських політичних активістів, релігійних діячів і подеколи членів їхніх родин».

З доповіді Міжнародної правозахисної організації «Human Rights Watch» (https://www.hrw.org/world-report/2015/country-chapters/ukraine)

У південних і східних областях України побільшало російських диверсантів, серед населення поширювалась ідея проголошення на цих землях «Новоросії». Було створено терористичні організації «Луганська народна республіка» і «Донецька народна республіка», які мали реалізовувати цей план. На територію Донецької та Луганської областей проникли російські розвідувально-диверсійні групи, бойовики з російського «козацтва» і найманці. У відповідь, 14 квітня 2014 р., керівництво України оголосило про початок антитерористичної операції (АТО). У квітні 2018 р. Антитерористична операція була переформатована в Операцію об'єднаних сил (ООС).

На початку травня за кримським сценарієм були проведені псевдореферендуми про відокремлення деяких районів Донецької та Луганської областей від України. У багатьох населених пунктах відбувалися захоплення адміністративних будівель, збройні напади на частини ЗСУ. Зокрема, під Волновахою росіяни та колаборанти напали на блокпост сил АТО.

Мешканці Маріуполя будують окопи. Серпень 2014 р.

У червні було збито літак Іл-76 над Луганськом, унаслідок чого загинули 49 українських військових. У червні-липні продовжувались артилерійські та реактивні обстріли росіянами українських позицій, відбиття нападів регулярних російських підрозділів, найманців і колаборантів.

Переломним моментом у міжнародній підтримці України стало збиття в середині липня 2014 р. поблизу м. Тореза Донецької області російським зенітно-ракетним комплексом пасажирського літака «Боїнг-777» авіакомпанії «Малайзійські авіалінії» (рейс MH17). Загинули 283 пасажири та 15 членів екіпажу. Світова спільнота рішуче засудила російського президента В. Путіна; Державний департамент США звинуватив Росію в авіакатастрофі, а прокурор Нідерландів розпочав розслідування. Питання про обставини трагедії та її винуватців неодноразово розглядалося в ООН, однак Росія щоразу накладала вето на резолюцію про створення Міжнародного трибуналу з розслідування цього міжнародного злочину.

Однією з найдраматичніших подій війни став Іловайський котел. Упродовж серпня 2014 р. українські війська вели бої південніше від Дебальцевого й вийшли на південні підступи до Донецька в районі Іловайська.

Після двотижневих боїв українські війська 29-30 серпня почали відходити з цього району й наразилися на регулярні російські війська, які розстріляли їх із заздалегідь підготовлених позицій. В Іловайському котлі загинули сотні українських військовослужбовців. За інформацією Управління Верховного комісара ООН з прав людини, багато українських бійців, які потрапили в полон, були замордовані.

Символом стійкості українців стала оборона Донецького аеропорту, яка тривала 242 дні: з 26 травня 2014 р. до 22 січня 2015 р. Українські вояки, яких назвали «кіборгами», успішно відбивали спроби штурму аеропорту.

Оборонці Донецького аеропорту. 2014 р.

Диспетчерська вежа — символ оборони Донецького аеропорту під ворожим обстрілом. 2014 р.

Завершальна фаза бойових дій в аеропорту розпочалася 15 січня 2015 р. Того дня танковими залпами та вогнем ворожої артилерії була вщент зруйнована диспетчерська вежа аеропорту — символ його оборони. У ніч на 22 січня під час короткого перемир'я для вивезення вбитих і поранених ворожі сапери таємно замінували будівлю й підірвали її. Під бетонними уламками загинуло й було тяжко поранено багато українських бійців. Українські військові відійшли до інших будівель і навколишніх населених пунктів, де продовжують утримувати позиції.

Відеосюжет «242 дні героїчної оборони Донецького аеропорту» (укр.): 

https://www.youtube.com/watch?v=D5ZFrWmAks4&feature=youtu.be

Після початку російської агресії виник волонтерський рух. Волонтери забезпечували армію та добровольчі батальйони всім необхідним для оборони країни. Українські волонтери допомогли врятувати життя багатьох військових і цивільних. Завдяки героїзму військовослужбовців, добровольців і цивільних громадян плани Росії щодо загарбання південних і східних областей України були зруйновані.

Відеосюжет телеканалу ORD (Німеччина) про українських волонтерів: 

 https://www.youtube.com/watch?v=I-hptre9VBY&feature=youtu.be

Чергове загострення бойових дій на Донбасі спонукало європейських лідерів ініціювати проведення в Мінську — столиці Білорусі — переговорів представників Німеччини, Франції, України та Росії (так звана «нормандська четвірка»¹). Для спостереження за дотриманням режиму припинення вогню й відведенням важкої бойової техніки було залучено ОБСЄ. Проте «мінський процес» та інші дипломатичні зусилля не зупинили російської агресії.

¹ Назва «нормандська четвірка» походить від назви французької провінції Нормандія, де вперше відбулася зустріч керівників цих чотирьох країн щодо російської агресії на сході України.

Діти війни. 2014 р.

З Росії через неконтрольовані Україною ділянки кордону російським військам постачається зброя, з окупованих районів Донецької та Луганської областей вивозиться цінне устаткування.

Починаючи з 2015 р. активізувалася допомога Україні від міжнародних партнерів: проводяться спільні навчання, створюються трастові фонди, передаються зброя та екіпірування. Міжнародні гуманітарні місії надають допомогу цивільному населенню.

Основні події

Лютий 2014 р. — уторгнення Росії в Україну; початок російсько-української війни.

Березень 2014 р. — окупація Росією Кримського півострова.

17 липня 2014 р. — збиття російським зенітно-ракетним комплексом «Бук» пасажирського лайнера «Боїнг-777» авіакомпанії «Малайзійські авіалінії».

Вересень 2014 р. — масштабне вторгнення регулярних підрозділів російської армії на територію Донецької та Луганської областей.

Запитання та завдання

• 1. Які причини російської агресії проти України? Чи можна було, на Вашу думку, уникнути війни з Росією? Обґрунтуйте Вашу точку зору.
• 2. Які двосторонні й міжнародні договори порушила Російська Федерація, здійснивши агресію проти України?
• 3. Які обставини призвели до того, що Росія тимчасово окупувала Автономну Республіку Крим і м. Севастополь? Чи була, на Вашу думку, у лютому 2014 р. реальна можливість, застосувавши зброю, відбити напад Росії та захистити Кримський півострів?
• 4. Створення озброєних терористичних організацій на сході України — це, на Вашу думку, результат внутрішніх українських процесів чи привнесене до України? Обґрунтуйте Вашу точку зору.
• 5. Як Ви вважаєте, чи отримала Україна від держав, які гарантували їй безпеку, належну та своєчасну підтримку й допомогу після російського вторгнення?
• 6. Назвіть основні події російсько-української війни. Чому саме ці події Ви вважаєте важливими? 

04.05.2020.

Тема. Основні напрями науково-технічної революції та її вплив на життя людей

Пригадайте

• Якими важливими досягненнями науки позначені 20-30-і роки ХХ ст.?
• Як вплинули наукові відкриття на повсякденне життя людей у період між Першою та Другою світовою війнами?

1. Наукові відкриття. Виникнення нових галузей науки. Високі технології

Друга половина ХХ — початок XXI ст. — це епоха науково-технічної революції (НТР). За останні триста років людство навчилося будувати потужні атомні електростанції, опанувало надзвукові швидкості, навчилося використовувати енергію річок. Завдяки реактивному двигуну люди можуть швидко переміщатися з одного континенту на інший, а політ людини в космос розширив знання про Всесвіт і започаткував створення глобальних комунікацій у реальному часі.

У ході НТР, яка розпочалася в середині ХХ ст., змінюються виробництво, умови, характер і зміст праці, що позначається на всіх сферах життя суспільства, зокрема на культурі, побуті, психології людей, ставленні людини до природи. Високі технології другої половини ХХ ст. — початку XXI ст. кардинально змінили торгівлю, комунікацію та розуміння навколишнього світу.

Значно вплинуло на суспільно-політичні процеси застосування комп'ютерних інформаційних технологій у засобах масової інформації, кіно, радіо, телебаченні та зв'язку. Відтепер інформаційні повідомлення блискавично поширюються по всій планеті, безпрецедентно впливаючи на масову свідомість. Доступ власників комп'ютерів до мережі Інтернет, поява мобільних телефонів створили для людей додаткові можливості миттєвого зв'язку.

Свідчення

• Наскільки, на Вашу думку, досягнення НТР можуть використовуватись у політичних чи пропагандистських цілях і маніпулятивно впливати на людей?

«Технологічна революція мала не лише культурні, а й політичні наслідки. У 1961 р. президент Ш. де Голль звернувся до французьких новобранців із закликом не підтримувати спроби командирів здійснити військовий переворот, і солдати його почули завдяки портативним приймачам. У 1970-х роках промови аятоли Хомейні, висланого з країни лідера майбутньої Іранської революції, легко потрапляли до Ірану, копіювалися й розповсюджувалися. ...Телевізор... став універсальним і доступним засобом інформації. У 1980-х роках майже 80 % населення Бразилії мало доступ до телебачення».

Ерік Гобсбаум, британський історик (Вік екстремізму. Коротка історія ХХ ст. — К.: ВД «Альтернативи», 2001. — С. 449)

У 1957 р. в СРСР був запущений перший штучний супутник Землі, сконструйований українцем Сергієм Корольовим, а в 1961 р. Юрій Гагарін на космічному кораблі облетів навколо Землі й успішно приземлився. Це стало початком освоєння людством навколоземного простору Сонячної системи. Справжньою революцією в засобах комунікації стала поява в 1946 р. телебачення, яке швидко завоювало першість серед засобів масової інформації, реклами, інструментів політики. Улітку 1969 р. американські астронавти Нейл Армстронг і Едвін Олдрін висадилися на поверхню Місяця; 600 млн телеглядачів спостерігали з екранів телевізорів за цією історичною подією.

Словник

• Науково-технічна революція (НТР) — докорінна якісна зміна структури й динаміки розвитку виробництва на основі перетворення науки на провідний чинник розвитку суспільства, завдяки якому індустріальне суспільство поступово перетворюється на постіндустріальне.

• Високі технології (хай-тек) — наукові технології, що передбачають виробництво або використання сучасних складних пристроїв, зокрема в галузі електроніки й комп'ютерів; розроблення та практичне використання передових наукових досліджень і знань, машин та обладнання.

Якщо до середини ХХ ст. майже всі створені людиною механізми виконували різноманітні операції за безпосередньої участі людини, то в другій половині століття було створено роботизовану техніку, яка повністю замінила на виробництві людину. Описуючи майбутнє суспільства, автори фантастичних романів часто уявляли його царством роботів, у якому людина лише спостерігатиме за роботою машин і натискатиме кнопки на пульті дистанційного керування. Проте сучасний рівень розвитку радіоелектроніки дає змогу людині ставити завдання інформатизованим пристроям, які з неймовірною точністю контролюють виробничий процес і керують ним без допомоги оператора чи диспетчера.

Друга половина ХХ ст. — це також доба кібернетики — науки про спільні закономірності отримання, зберігання, передавання інформації в складних системах, машинах і живих організмах. Доба кібернетики характеризується появою комп'ютерів з внутрішнім програмуванням і пам'яттю — пристроїв, які працюють автономно. Машина швидко опрацьовує практично необмежену кількість варіантів, обирає найдоцільніший з них.

Після Другої світової війни англійський математик Алан Тюрінг розробив комп'ютерний пристрій з програмування й машинного навчання, а в останні роки свого життя — застосування математичних методів під час проведення досліджень у біології. У 1945 р. в Пенсильванському університеті (США) був створений перший комп'ютер — електронно-обчислювальна машина ENIAC (абревіатура англійських слів electronic numerator, integrator, analyser and computer — обчислювач, інтегратор, аналізатор і комп'ютер).

ENIAC працював на електронних лампах, важив 30 т і виконував 5 тис. операцій за секунду. У наш час мобільний телефон має більшу комп'ютерну потужність, ніж Національне управління з аеронавтики й дослідження космічного простору США в 1969 р. Комп'ютеризація переросла в інформаційну революцію, що змінює суспільні відносини. Кінець ХХ — початок XXI ст. — це період перетворення індустріального суспільства на постіндустріальне, або інформаційне.

Комп'ютер ENIAC. 1945 р.

Мікрокомп'ютер. 2018 р.

Світ, пов'язаний комп'ютерною мережею, формується як єдине ціле. В останні десятиліття розвиток комп'ютерних технологій сприяв прогресу в багатьох сферах життя суспільства. Стільникові телефони й дешеві комп'ютери забезпечили доступ до Інтернету навіть у сільських районах бідних африканських країн, створюючи умови для дистанційного навчання та пошуку різноманітної інформації. З'явилися мікрочіпи, генна інженерія, біотехнології, які визначають інноваційний поступ людства. Сучасне виробництво в не бачених раніше масштабах застосовує наукові винаходи.

Важливі наукові винаходи та відкриття другої половини ХХ — початку XXI ст.

1945 р.	Створено перший комп'ютер — електронний цифровий інтегратор.
1953 р.	Розшифровано будову молекули ДНК, у якій зберігається генетичний код. Це відкриття започаткувало розвиток генної інженерії.
1961 р.	У космосі побував перший землянин — Ю. Гагарін.
1967 р.	К. Барнард, південноафриканський хірург-трансплантолог, уперше у світі пересадив серце людині.
1969 р.	Американські астронавти Н. Армстронг та Е. Олдрін на космічному кораблі «Аполлон» висадилися на Місяці. Д. Куле, американський нейрохірург, вживив пацієнтові тимчасове штучне серце.
1970-і роки	Окремі студентські містечка університетів США були з'єднані комп'ютерною мережею.
1971 р.	Створено перший комерційний мікропроцесорний комп'ютер.
1976 р.	З'явився персональний комп'ютер.
1990-і роки	Інтернет став доступний широкому загалу. З'явилися мобільний супутниковий телефонний зв'язок та електронна пошта.
2005 р.	Розроблено соціальну мережу «Facebook».
2006 р.	Розроблено соціальну мережу «Twitter».
2007 р.	Відбувся випуск першого покоління iPhones.

Пригадайте

• Які технічні новинки з'явились у 20-30-х роках ХХ ст. в галузях зв'язку, транспорту, побуту, моди, розваг тощо?

2. Інтеграція науки та виробництва

Відкриття нових джерел енергії, знарядь праці, матеріалів і впровадження нових технологій докорінно змінили промисловість і побут людей. Стрімко розвиваються електроніка, електронно-обчислювальна техніка, робототехніка. Гостро постало питання про застосування енергозбережувальних технологій та охорону довкілля, а також про промислове освоєння не лише територій розвинених країн, а й тих, які володіють сировинними ресурсами й забезпечені дешевою робочою силою. Потужні промислові регіони високорозвинених країн мають найсучаснішу виробничу та соціальну інфраструктуру, висококваліфіковані кадри, можливості перероблення відходів виробництва, а також значні резерви капіталовкладень, що можуть спрямовуватися на природоохоронні заходи.

В епоху НТР у сфері матеріального виробництва продовжує змінюватися співвідношення між промисловістю й сільським господарством на користь промисловості. Знижується частка добувних і збільшується частка обробних галузей. Відбулися помітні зміни в роботі світового транспорту. У вантажообігу перше місце посідає морський транспорт, що обслуговує насамперед міжнародну торгівлю, значно зменшилася частка залізничного транспорту, швидко зростає частка трубопровідного транспорту, збільшилася пропускна спроможність транспортних шляхів, а також вантажопідйомність і швидкість руху транспортних засобів.

Починаючи із 70-х років ХХ ст. тривають роботи зі створення поїздів на повітряній подушці. Такий поїзд здатний розвивати швидкість до 600 км/год завдяки відсутності тертя між поїздом і рейками. Серед переваг цього виду транспорту — швидкість, низьке споживання електроенергії та невисокий рівень шуму, серед проблем — відсутність інфраструктури й висока вартість будівництва колії.

Один з проявів НТР — збільшення частки людей, зайнятих у сфері послуг. Нині тут працює майже чверть, а в найрозвиненіших країнах (наприклад, у США) — дві третини працездатного населення.

Швидке зростання сфери послуг зумовлене насамперед розвитком науки й технологій, освіти, культури та мистецтва, охорони здоров'я та фізичної культури, житлово-комунального господарства й побутового обслуговування, соціального забезпечення, індустрії відпочинку. Активізується торгівля новими знаннями й технологіями, патентами, ліцензіями, технічним досвідом. Цим зумовлене зростання попиту на кваліфіковану робочу силу. З іншого боку, у розміщенні виробництв велику роль відіграє не тільки кваліфікація, а й вартість робочої сили. Тому дедалі більше підприємств обробної промисловості транснаціональні компанії розміщують у країнах з дешевою робочою силою.

Поїзд на повітряній подушці

Емоції пасажирів японського поїзда на повітряній подушці на швидкості 500 км/год

Завдяки НТР найдинамічніше розвиваються країни й регіони, які не мають власної сировинної бази (Японія, яка імпортує до 95 % сировини й палива, зуміла стати високорозвиненою постіндустріальною країною). Одним з найважливіших чинників розміщення виробництва стає близькість до центрів науки й освіти. Зокрема, у Японії у 80-х роках XX ст. почали створювати спеціальні технополіси — міста науки, у яких зосереджені найбільш наукомісткі виробництва (радіоелектроніка, авіакосмічне машинобудування тощо). У США таким технополісом є Кремнієва долина в Каліфорнії.

Наукова революція

ХХ ст.

• НТР охопила практично всі галузі економіки й стосується всіх сфер людської діяльності. З нею асоціюються телевізор, комп'ютер, космічний корабель, реактивний літак, атомна електростанція і т. ін.
• Порівняно з попередніми епохами різко скоротився час від наукового відкриття до його застосування на практиці.
• Змінилася роль людини в процесі виробництва. З одного боку, зросли вимоги до рівня кваліфікації трудових ресурсів, а з іншого — скоротилася частка фізичної праці й збільшилася частка розумової праці.

Нові технології

• Високі технології в побуті звільняють людину від тяжкої фізичної праці.
• Інтернет став невід'ємною складовою людського суспільства. Завдяки поширенню соціальних мереж з'явився новий спосіб спілкування. Життя людини перестало бути таємницею.
• Нові технології сприяють новому способу мислення, розвивають глобальні комунікації.

Технологічна революція

XXI ст.

• Основним ресурсом постіндустріального суспільства є інтелектуальні здібності людини.
• Багато уваги приділяється нанотехнологіям, новим джерелам енергії, загальній автоматизації та заміні людської праці роботами.
• Удосконалюються винаходи, зроблені раніше.
• Якісна освіта стала необхідною передумовою соціального успіху в умовах технологічної революції.
• Інформатизація та комп'ютеризація всіх сфер життя суспільства.

В епоху НТР не втратили значення споживчий, енергетичний, транспортний чинники. Дедалі важливішу роль відіграє географічне положення окремих країн і регіонів. Сингапур, Республіка Корея, Тайвань долучилися до нових індустріальних країн значною мірою завдяки розташуванню на найважливіших морських шляхах з Європи та Близького Сходу до Японії.

Американські фахівці в радіотехніці й радіолокації замінили лампові підсилювачі кристалічними. Мікроелектроніка й інформаційна техніка, без яких неможливо уявити сучасне життя, — це галузі промисловості, у яких зайнято до половини працездатного населення технологічно розвинених країн.

У XXI ст. потрібні принципово нові фізичні технології, зокрема квантова наноелектроніка. Можливо, її прообразом стане молекулярна електроніка, де активними робочими елементами будуть окремі молекули.

Використання наукових винаходів (розробок) у побуті

1945 р.	У США виготовили тканину «люрекс».
1949 р.	У Великій Британії створено радіомікрофон.
1950 р.	У США з'явилися кредитні картки.
1958 р.	В Австралії розробили «чорну скриньку» для записування розмов пілотів під час польоту.
1965 р.	У Великій Британії створено звукову систему «Долбі».
1967 р.	У Великій Британії встановлено перший банкомат.
1968 р.	Сконструйовано ванну з масажем (джакузі). У Великій Британії збудовано електростанцію, що використовує енергію морських припливів.
1983 р.	З'явилася комп'ютерна «миша».
1984 р.	Створено СD-RОМ — лазерний компакт-диск з інформацією для комп'ютера.
1991 р.	З'явилися телевізори з плоским екраном.

Ще однією визначною подією ХХ ст. було створення лазера. Нині сфера його застосування надзвичайно широка: медицина (стоматологія, хірургія, відновлення зору), косметологія, оформлення театралізованих розважальних шоу, авіація, військова галузь тощо. Поява квантової механіки, розшифрування генетичного коду та створення комп'ютерів (насамперед персональних) стало справжньою революцією в житті людства. В умовах ринкової економіки дедалі більше уваги приділяється розвитку таких напрямів, як боротьба із загрозою глобального потепління, міська інфраструктура, технології очищення води, запобігання викидам шахтного метану, високоприбуткова інформаційна електроніка, бездротовий зв'язок, мережеві технології та наноіндустрія.

3. Перспективні напрями НТР у XXI ст.

У XXI ст. завдяки новим технологіям людство втілює в життя мрії попередніх поколінь. Технологічні новинки впливають майже на все, що люди роблять нині й робитимуть у майбутньому. Основу науково-технічного прогресу становлять прикладні та фундаментальні дослідження й розробки вчених. Стрімкий розвиток прикладної науки зумовив упровадження нових технологій у повсякденне життя, бізнес, виробництво. На сучасному етапі науково-технічної революції наука перетворюється на продуктивну силу. Змінилася роль техніки в повсякденному житті. Нині це інтелектуальний помічник людини, її інформаційний ресурс. Проте науково-технічна революція передбачає постійне навчання, поглиблення й розширення знань, оволодіння найновішими технологіями. Щоб не відстати від життя, сучасна людина має постійно самовдосконалюватися.

Освоєння космосу, створення комп'ютера й розшифрування ДНК стали видатними науковими подіями XX ст., яке було найбільш революційним за всю історію людства. Однак XXI ст. обіцяє стати не менш вагомим. Прогнозують, що в найближчому майбутньому стануть реальністю й інші фантастичні, з погляду пересічної людини, речі. Зокрема, ідеться про механізми впливу на клімат — так звану технологію геоінженерингу. Учені переконані, що більшість їхніх ідей може бути реалізована вже найближчим часом і позитивно вплине на клімат Землі.

Очікується, що в майбутньому важливі економічні, соціальні та військові розробки, спрямовані на охорону довкілля, визначатимуть чотири базові технології: інформаційні технології, технології виробництва й автоматизації, безпечні продукти харчування, вода та енергія, нові технології охорони здоров'я.

Зокрема, інформаційні технології забезпечать оброблення та збереження великих обсягів інформації, поширення кіберпослуг і соціальних медіа. Рішення, засновані на застосуванні інформаційних технологій, спрямовані на підвищення економічної ефективності та рівня життя громадян за мінімального споживання ресурсів і шкоди для навколишнього середовища, будуть украй важливі для життєзабезпечення мегаполісів — великих міст з багатомільйонним населенням.

Водночас розширення завдяки новим технологіям ринків інформації потребуватиме підвищення рівня безпеки глобальних мереж. Потрібно поєднати переваги інформаційних технологій з усвідомленням нових загроз, які вони можуть спричинити.

Нові технології виробництва й автоматизація (3D-друк, об'ємне макетування, робототехніка) змінюють працю та місце людини у виробничому процесі майже в усіх країнах, незалежно від сучасного рівня їхнього розвитку. Нові технології сприяють нарощуванню виробничих потужностей, підвищують конкурентоспроможність виробників і постачальників. Однак більшість низько- і середньокваліфікованих працівників будуть непотрібними для розвинених економік. Це посилить соціальну нерівність і потребуватиме додаткових коштів для фінансування соціальних програм підтримання таких людей.

Новітні технології використовуватимуть для створення безпечних продуктів харчування, води та енергії. Зокрема, їх застосовуватимуть у землеробстві, сонячній енергетиці, для вдосконалення виробництва біопалива, а також збільшення видобутку нафти й природного газу.

Застосування на практиці нових технологій у галузі охорони здоров'я сприяє збільшенню середньої тривалості життя, а в перспективі — лікуванню хвороб, які поки що вважаються невиліковними.

Завдяки технологічним нововведенням у медицині, зокрема штучному інтелекту, лікарі діагностують хвороби швидше й ефективніше, виконують операції за допомогою роботів, «руки» яких здійснюють точні вивірені рухи. Пристрої, покликані поліпшити здоров'я, постійно вдосконалюються (наприклад, сучасні імплантати майже не помітні).

Люди не уявляють свого життя без комп'ютера, мобільного телефона, мережі Інтернет, GPS-навігатора в автомобілі. Вони постійно користуються перевагами технічного прогресу в побуті. З кожним роком завдяки НТР життя стає більш комфортним.

Мобільні телефони перетворилися із зручних засобів зв'язку на персональні комп'ютери, завдяки яким користувачі миттєво отримують доступ до інформації та послуг. Зі смартфонів можна здійснити покупки, орендувати автомобіль, спланувати поїздку й придбати квитки на літак чи поїзд, записатися на прийом до лікаря тощо. Високотехнологічних роботів навчають керувати автомобілем. Настане час, коли в салоні такого «робота-таксі» бізнесмени готуватимуться до ділової зустрічі.

Національна рада з розвідки США оприлюднила доповідь «Глобальні тенденції 2030: альтернативні світи»¹, у якій спрогнозувала сценарії майбутнього розвитку світу.

¹ Global Trends 2030: Alternative Worlds. А publication of the National Intelligence Council. DECEMBER 2012 NIC 2012-001, р. ii // https://globaltrends2030.files.wordpress.com/2012/11/global-trends-2030-november2012.pdf

Тенденція 1: розширення прав і можливостей людини

Розширення прав і можливостей сприятиме скороченню бідності й збільшенню середнього класу; підвищиться рівень освіти, розшириться застосування нових комунікаційних і виробничих технологій, а також підвищиться якість медичних послуг. Особиста ініціатива сприятиме подоланню глобальних проблем, хоча водночас деякі люди й невеликі групи отримають доступ до руйнівних і смертоносних технологій, зокрема до комп'ютерних засобів ураження та біологічної зброї, що загрожуватиме великомасштабними актами тероризму.

Тенденція 2: розпорошення впливу в глобалізованому світі

Не буде однієї держави, яка домінуватиме над іншими, утвердиться багатополюсний світ. Азія перевершить Північну Америку та Європу за рівнем зростання ВВП, чисельністю населення, видатками на оборону й технологічними інвестиціями. Можливо, Китай стане найбільшою економікою та обійде США до 2030 р. Крім Китаю, Індії та Бразилії, на розвиток глобальної економіки значно впливатимуть Колумбія, Індонезія, Нігерія, ПАР і Туреччина. Економіка Європи та Японії, імовірно, переживатиме поступовий спад. Завдяки комунікаційним технологіям влада зміститься в багатовимірні й аморфні мережі, які впливатимуть на дії держав і світової спільноти.

Тенденція 3: демографічні моделі — більшість людей житиме в містах; підвищиться рівень міграції

У демографічно «старіючих» країнах рівень економічного зростання може знизитися. 60 % населення світу житиме в містах; посилиться міграція. До 2030 р. населення Землі становитиме майже 8,3 млрд осіб (7,6 млрд у 2018 р.). Зосередження населення в містах сприяє промисловому розвитку й водночас створює проблеми з продовольчими та водними ресурсами. Кількість міських будівель для житла, офісів і надання транспортних послуг у найближче десятиліття може практично зрівнятися з кількістю таких споруд за всю світову історію будівництва.

Тенденція 4: зростання потреби в продуктах, воді, енергоресурсах

Зі збільшенням чисельності населення зросте потреба в ресурсах, зокрема в продуктах харчування, воді та енергії приблизно на 35, 40 і 50 % відповідно. Зміна клімату негативно позначиться на доступності життєво важливих ресурсів. Збільшиться кількість опадів у зонах вологості, натомість стане ще посушливішою та спекотнішою погода в зонах з низьким рівнем річних опадів.

Основні події

1961 р. — політ людини в космос.

1969 р. — висадка людини на Місяць.

1971 р. — створення першого мікропроцесорного комп'ютера.

Запитання та завдання

• 1. Поясніть поняття «науково-технічна революція», «високі технології».
• 2. Охарактеризуйте основні напрями НТР у другій половині ХХ ст. та їхній вплив на життя пересічних людей.
• 3. Виокремте важливі ознаки наукової революції ХХ ст. та технологічної революції XXI ст.
• 4. Як Ви оцінюєте перспективи використання інноваційних технологій?
• 5. Яке місце у Вашому житті посідають високі технології, якими розробками чи пристроями Ви користуєтесь у повсякденному житті?
• 6. Як Ви оцінюєте прогнози й передбачення щодо наукових відкриттів, нових галузей науки, високих технологій, інтеграції науки та виробництва в майбутньому?

07.05.2020.

Тема.  Становлення постіндустріальної цивілізації.

Пригадайте

• Які зміни в соціальній структурі суспільства відбулися в останній третині XIX — на початку ХХ ст.?

1. Зміна змісту й характеру праці, соціальної структури суспільства

Протягом другої половини ХХ ст., незважаючи на періоди економічного спаду й кризи, у світі тривало економічне зростання. Рівень життя більшості народів підвищився залежно від впровадження у виробництво досягнень НТР. В останній чверті ХХ — на початку XXI ст. змінилася соціальна структура суспільства, а також спосіб життя людей.

У сучасному світі провідні країни створюють національне багатство насамперед завдяки ефективному переробленню сировини, заміні виробів з металу на вироби зі спеціально створених високотехнологічних штучних матеріалів. Промислове виробництво більше не є визначальною складовою економіки, дедалі більше людей зайнято в торгівлі, сфері послуг.

Учені припускають, що завдяки інформаційній революції та розвитку мікроелектроніки основну роль в економіці відіграватимуть невеликі підприємства, здатні швидко реагувати на зміни попиту. Великі транснаціональні компанії поступляться місцем малому й середньому бізнесу, який уже нині виробляє понад половину валового національного продукту в Японії, Італії, Франції та інших розвинених країнах світу.

Цілком імовірний також процес дезурбанізації — відтоку населення з міст. Міста, які впродовж століть були адміністративними, економічними, культурними центрами, тепер перетворилися на промислові центри. Сучасні мегаполіси, у яких проживає 10-15 млн людей (Токіо, Нью-Йорк, Мехіко та ін.), потерпають від перенаселення, забруднення атмосфери, надлишку транспорту та багатьох інших проблем.

Останнім часом у високорозвинених країнах спостерігається зворотна тенденція: люди, які працюють у великих містах, вважають за краще жити в передмісті. Сучасна людина за допомогою комп'ютера й інших засобів зв'язку може там не тільки відпочивати, а й займатися справами.

Змінюється структура трудових ресурсів: зменшується частка фізичної та зростає частка висококваліфікованої та творчої праці. Збільшуються витрати на навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікацію працівників. Зокрема, в «економіці знань» у США зайнято 2/3 усієї робочої сили. Постіндустріальне суспільство — це суспільство професіоналів, у якому основним класом є клас інтелектуалів, а влада належить меритократії — інтелектуальній еліті. Тенденції майнового розшарування за ознакою освіти нині чітко проявляються.

У постіндустріальному суспільстві основним засобом виробництва є кваліфікація працівників. Поступово в компаніях (аж до найвищого керівництва) управлінські функції починають виконувати не власники компаній, а наймані працівники.

В інформаційному суспільстві опрацюванням інформації займається більше людей, ніж обробленням сировини й матеріалів. Вартість користування інформаційними послугами постійно знижується, нині ці послуги загальнодоступні.

Пригадайте

• Які якісні зміни сталися в житті людей після завершення формування індустріального суспільства в розвинених країнах світу?

2. Якісні зміни в житті людей

Упровадження інформаційних технологій, розвиток соціальної структури суспільства безпосередньо позначилися на якості життя людей. Сучасні заможні люди й представники середнього класу прагнуть для відпочинку й усамітнення вирватися за межі міста з його шаленим темпом життя. Працювати в мегаполісах і постійно жити за містом стає дедалі престижнішим.

Наприклад, п'ята частина населення Франції проживає в передмісті Парижа та майже стільки ж населення Англії — у передмісті Лондона. Автобани, розгалужені лінії метро й автобусне сполучення стимулюють жителів мегаполісів до пошуку зручних місць для проживання поза межами міста. Водночас у центрі міст зводять хмарочоси з офісами й торговельними центрами, на околицях — нові житлові масиви.

У середині минулого століття нові будинки, споруджені за однотипними проектами, були дуже подібними. Однак поступово тенденція змінилася: в історичній частині міст почали реставрувати й відтворювати старовинні будівлі, що збільшує потік туристів і забезпечує місту прибуток. У таких містах, як Рим і Відень, заборонили рух транспорту вузькими середньовічними вуличками, що зробило їх значно привабливішими (і дорожчими) для розміщення магазинів та оренди помешкань.

Показовою є історія з реконструкцією кварталу Ле-Аль у Парижі. Колись це була багниста місцевість, городи й поля. Згодом тут збудували величезний Центральний ринок і до 60-х років ХХ ст. у кварталі цілодобово вирувало життя; відомий французький письменник Е. Золя образно назвав Ле-Аль «черевом Парижа». У 1960-х роках Центральний ринок вирішили перенести за місто через антисанітарію та неможливість прокладання сучасних доріг. На місці ринку з'явилися парк, підземний чотирирівневий комерційний центр, басейн, кінотеатри, дитяча бібліотека, музична школа-консерваторія, транспортна розв'язка. Квартал Ле-Аль став першим пішохідним кварталом Європи.

Квартал Ле-Аль у Парижі до та після реконструкції

Аналогічно реконструювали також Лондон, зокрема район Ковент-гарден перетворився на культурний центр.

Після війни швидко впроваджували передові форми організації виробництва, ощадливо використовували обмежені сировинні ресурси. Ці зміни збільшували продуктивність сільського господарства, хоча кількість людей, які працюють на землі, скорочувалася (в Ірландії, одній з найменш розвинених західних країн у другій половині ХХ ст., у 1960 р. в сільському господарстві було зайнято 60 % працездатного населення, а в 1980 р. — усього 20 %). Володіючи 3 % сільськогосподарських угідь світу, західноєвропейські країни виробляли майже третину світової молочної продукції, 15 % яєць, картоплі й пшениці. Наприклад, Франція посідала п'яте місце у світі за обсягами сільськогосподарського виробництва після СРСР, США, Китаю та Індії.

3. Розвиток систем соціального забезпечення

Право на соціальний захист — одне із загальновизнаних соціально-економічних прав людини.

У післявоєнні десятиліття покращилися соціальне забезпечення, рівень життя західноєвропейських та американських працівників, проте розрив між їхньою заробітною платою та статками заможних верств скоротився несуттєво. Наслідки нерівності в доходах були пом'якшені високими стандартами соціального забезпечення, безкоштовною освітою (у більшості країн Європи існують програми безкоштовного навчання в університетах), доступною якісною медичною допомогою, а також допомогою держави в утриманні дітей тощо.

Свідчення

«Кожна людина має право на певний життєвий рівень, зокрема їжу, одяг, житло, медичний огляд і соціальне обслуговування, який необхідний для підтримання здоров'я й добробуту людини та її сім'ї, а також право на допомогу у випадку безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від людини обставини».

Ст. 25 Загальної Декларації прав людини (1948) (http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015)

Споруджувалося житло для малозабезпечених сімей. Наприкінці ХХ ст. майже третина нового житла в Німеччині зводилася за державні кошти, у Великій Британії — половина, у Швеції та Франції — дві третини. Розроблялися програми піклування про людей похилого віку, частка яких серед населення постійно зростає завдяки покращенню якості життя, медичного забезпечення, що сприяє збільшенню тривалості життя.

Швидке економічне зростання зумовило високі соціальні стандарти в західному світі. Коли в 1980-х роках темпи зростання сповільнилися, фінансування соціальних програм скоротилося. Податки в Західній Європі були доволі високими — від 21 до 24 % від заробітку. Теоретично основний податковий тягар повинні сплачувати найбагатші, проте вони цього уникають.

• Проаналізуйте діаграму й зробіть висновок про те, які країни витрачають найбільше коштів на соціальне забезпечення населення.

Видатки на соціальне забезпечення (% ВВП)

У країнах соціалістичного табору партійна еліта й чиновники жили в набагато кращих умовах, ніж працівники й селяни. У країнах Центрально-Східної Європи комфортного житла споруджували мало, існували великі черги на отримання тісних і незручних для проживання квартир. При цьому плата за комунальні послуги й транспорт була відносно невеликою.

Запроваджене ще в ХІХ ст. соціальне страхування, яке певною мірою захищало людину від наслідків матеріальної та соціальної нерівності, було важливою підтримкою багатьом людям. Бюджетні видатки на державні соціальні програми невпинно зростали: від 7-8 % ВВП у середині ХХ ст. до 15-29 % ВВП на початку ХХІ ст.

У промислово розвинених країнах основну відповідальність за фінансування соціальної сфери (понад 87 % усіх соціальних видатків у провідних європейських країнах) несе держава. З кінця минулого століття в соціально орієнтованих державах виникли певні труднощі щодо виконання взятих на себе соціальних зобов'язань, на які потрібно витратити майже третину ВВП.

З метою збереження високих стандартів соціального забезпечення в багатьох країнах критично переглядають соціальні бюджети, шукають нові способи забезпечення соціальних гарантій, які б стимулювали людей до якомога тривалішої трудової діяльності.

Істотні зміни відбуваються в соціально-економічній та політичній сферах. Формується нова модель суспільства (її називають «шведською»), коли зникають крайні форми протиборства між різними соціальними групами, посилюється їхня співпраця заради спільного подолання загальних проблем (збереження довкілля, турбота про дітей тощо). Держава дедалі менше втручається в економіку й суспільне життя, опікується насамперед дотриманням прав людини, урегулюванням конфліктів, забезпеченням порядку й законності.

Пригадайте

• Пригадайте з інтегрованого курсу «Громадянська освіта», як інформація може використовуватися з маніпулятивною метою.
• Що таке приватність і конфіденційність у віртуальному світі в умовах інформаційного суспільства, цифрова ідентичність, соціальні мережі, права людини в Інтернеті, безпека й етика поведінки в мережі, кіберзлочинність?

4. Становлення постіндустріального (інформаційного) суспільства. Культура віртуальної реальності

Визначальним чинником сучасної цивілізації стала інформація, зокрема її накопичення, оновлення, передавання та використання. Частка людського капіталу в розвинених країнах сягає двох третин національного багатства: у США й Західній Європі цей показник становить 75 %. Отже, головним чинником розвитку у XXI ст. є накопичення не матеріальних благ, а знань, досвіду, умінь, а також охорона здоров'я. Щороку на це витрачається від 15 до 20 трлн дол. США.

Деякі вчені вважають, що постіндустріальне суспільство переходить у постекономічну фазу, оскільки в перспективі основною формою життєдіяльності стане розвиток людських здібностей.

З іншого боку, постіндустріальна економіка потребує дедалі менше некваліфікованої праці, що створює труднощі для населення з низьким освітнім рівнем. Уперше в історії виникла ситуація, коли зростання населення (його некваліфікованої частини) ослаблює, а не посилює економічну міць країни.

Глобалізація призвела до того, що мільйони людей проживають і працюють за межами батьківщини в іншому національному, культурному й ментальному середовищі. Вона також спричинила зміни в соціальній структурі суспільства, у свідомості людей. Сучасне суспільство настільки складне й суперечливе, що вчені ще не дійшли згоди щодо того, як його називати: пост-індустріальне, інформаційне чи перехідне від одного стану до іншого. Усі ці характеристики правомірні, адже в одних країнах суспільство перебуває ще на індустріальній стадії (країни Східної Європи, Латинської Америки, Азії), а в інших — на постіндустріальній, або інформаційній, стадії (Північна Америка та Західна Європа).

Це лише узагальнена характеристика, бо, наприклад, Японія, Південна Корея, Тайвань і Гонконг характеризуються високим рівнем застосування інформаційних технологій та, безперечно, належать до країн, які досягли інформаційної стадії розвитку суспільства.

У сучасному світі володіння значними покладами нафти й газу більше не гарантує тривалого економічного процвітання. Без інвестицій у передові технології, у підготовку високоосвічених менеджерів, кваліфікованих працівників, фахівців з маркетингу, інформаційних технологій будь-яка країна неминуче рано чи пізно перетвориться на сировинний придаток високорозвинених країн та опиниться на узбіччі прогресу.

Нині знання оновлюються швидше, ніж відбувається зміна поколінь. Серед основних тенденцій розвитку освіти — надзвичайно швидке оновлення технологій. Щоб упоратися з потоком інформації, у другій половині ХХ ст. став пріоритетним розвиток комп'ютерних технологій, який і визначає рівень економічного та наукового розвитку країн. Під впливом інформаційних технологій змінилися практично всі сфери життєдіяльності суспільства: робота, сфера управління й статистика, освіта, культура, охорона здоров'я, побут і дозвілля. Наприкінці ХХ ст. ООН навіть увела в обіг поняття «інформаційна бідність», тобто обмеженість доступу до сучасних інформаційних телекомунікаційних технологій.

В епоху інформаційного суспільства не тільки прискорюються темпи оновлення інформації, а й змінюється ставлення до неї держави. В умовах електронної демократії громадяни мають майже необмежений доступ до різноманітної інформації, різних інструментів і цифрових технологій, тому владні структури повинні діяти відкрито й публічно.

Українці — активні користувачі Інтернету. Більшість дорослого населення користується Інтернетом. Частка користувачів серед українців віком 18-39 років перевищує 90 %.

Реальність сучасної людини певною мірою штучна й віртуальна. В інформаційну епоху формується культура, яка за змістом відрізняється від культури індустріального суспільства. Її називають культурою віртуальної реальності.

5. Освітні системи. Університети як автономні осередки науки й освіти

Сучасне суспільство потребує вищого рівня освіти. У другій половині ХХ ст. відбулися серйозні зміни в системі освіти, проведені реформи були неоднозначно оцінені суспільством. Незважаючи на зусилля, спрямовані на подолання освітнього розділення, нерівність у доступі до освіти зберігалася: діти з незаможних родин, емігранти мали менше шансів здобути вищу освіту. Реформи середньої школи були покликані створити демократичнішу систему шкільної освіти, яка б відкрила двері престижних навчальних закладів усім дітям, незалежно від їхнього соціального походження та статків батьків.

Наприкінці ХХ ст. кількість жінок у сфері вищої освіти в більшості країн Західної Європи практично зрівнялася з кількістю чоловіків.

За останні півтора століття освітні системи пройшли шлях від освіти як механічного передання наступним поколінням знань і досвіду попередників до освіти, де основним є вироблення навичок самостійно здобувати й аналізувати знання, формувати життєво важливі для особистості, суспільства й держави компетентності.

У XXI ст. регіональна та загальнонаціональна освітні системи конкурують між собою. За своїм призначенням регіональна система освіти має враховувати місцеві особливості й задовольняти освітні запити населення певної території. Зокрема, у Сполучених Штатах Америки кожен штат має право формувати свою освітню систему. Суттєві регіональні відмінності існують також в освітній системі Канади. Відповідальність за управління початковими й середніми школами повністю покладено на місцеві виборні шкільні ради або комісії.

У Бельгії в системі освіти офіційно існують чотири мовні регіони: франкомовна Валлонія; Фландрія, де населення спілкується переважно нідерландською мовою; двомовний Брюссель і німецькомовні райони на сході Валлонії. Бельгійське міністерство освіти контролює тільки шкільну освіту, яка є обов'язковою, а решту питань вирішують мовні спільноти різних регіонів країни.

Шкільною освітою в Німеччині опікуються уряди федеральних земель, які координують освітню політику з міністрами культури та освіти. Власне, кожна школа в Німеччині підпорядкована лише уряду своєї землі. Тому навчальні плани, програми, підручники й тривалість шкільного навчання у федеральних землях відрізняються.

Система освіти у Франції, яка сформувалася століття тому, вважається однією з найкращих у Європі. Основна її особливість — доступність освіти, переважання державних закладів освіти. Безкоштовна освіта обов'язкова для дітей 6-16 років. У державних вищих навчальних закладах освіта також безкоштовна, зокрема й для іноземців.

В Україні засади функціонування регіональних і національної систем освіти визначені Законом України «Про освіту» та іншими законами, постановами уряду, наказами Міністерства освіти і науки України.

Ознакою освіти ХХІ ст. є академічна мобільність — переміщення на певний період студентів і викладачів до іншої освітньої установи у своїй країні (внутрішня мобільність) або за кордон (міжнародна мобільність; навчання й стажування в зарубіжних університетах та організаціях).

Автономними осередками науки й освіти є університети. Автономія університету — це форма академічної свободи, право та здатність університету самостійно приймати рішення стосовно внутрішнього управління, фінансування, визначати власну стратегію у сфері науково-дослідної роботи, форм і методів навчальної роботи й інших, пов'язаних з цим видів діяльності.

Свідчення

«Ст. 1. Автономія закладу вищої освіти — самостійність, незалежність і відповідальність закладу вищої освіти в прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації освітнього процесу, наукових досліджень, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору та розстановки кадрів...»

Із Закону України «Про вищу освіту» (http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1556-18)

Нині престижна робота й кар'єрне зростання залежать від освіти. В умовах конкуренції перед університетами постало чимало проблем, які потрібно вирішити. Зокрема, наприкінці ХХ — на початку XXI ст. серйозною перешкодою на шляху до університетської автономії є фінансова залежність багатьох університетів. Навчальні заклади, які стають на шлях заробляння коштів, починають керуватися принципами ефективності й ринкової вартості досліджень. Розширивши свою фінансову самостійність, університети обмежують академічну свободу не тільки окремих учених і викладачів, а й академічних спільнот «неприбуткових», насамперед гуманітарних, галузей знань.

У 1988 р. під час урочистостей, присвячених 900-річчю Болонського університету, ректори 430 університетів підписали «Велику хартію університетів», у якій сформульовано принципи, котрими мають керуватись університети, щоб забезпечити розвиток освіти в сучасному світі. У документі зазначається, що майбутнє людства значною мірою залежить від культурного, наукового й технічного розвитку, центрами якого є університети — самостійні установи, що створюють, вивчають, оцінюють і передають культуру за допомогою досліджень. Університети повинні надавати майбутнім поколінням освіту, виховувати шанобливе ставлення до гармонії навколишнього середовища та життя.

У 1999 р. міністрами освіти майже трьох десятків європейських країн було підписано Болонську декларацію, у якій сформульовано засади створення загальноєвропейської системи освіти. Обидва документи мають спільну мету — поступове створення єдиного європейського простору вищої освіти. Україна приєдналася до Болонського процесу у 2005 р.

Кінець XX — початок XXI ст. — це своєрідний рубіж в історії освіти. Зміни, пов'язані з інформаційним суспільством, передбачають нову освіту, яка враховувала б досвід попередніх епох, а також реалії сьогодення й була спрямована в майбутнє.

Основною метою навчання у XXI ст. стає розвиток людини освіченої — homo educatus. Основна ідея сучасності — освіта впродовж життя. Постіндустріальне суспільство потребує фахівців, які зможуть гуртувати навколо себе однодумців, зацікавлених у загальному добробуті країни, людей, які вмітимуть творити відкрите суспільство, будуть здатними до рівноправного діалогу й співпраці.

Основні події

1999 р. — підписання Болонської декларації.

2005 р. — приєднання України до Болонського процесу.

Запитання та завдання

• 1. Поясніть поняття «культура віртуальної реальності».
• 2. Чим, на Вашу думку, відрізняються вимоги до рівня освіченості й кваліфікації працівників у часи індустріального та інформаційного (постіндустріального) суспільств?
• 3. Яке місце належить освіті в інформаційному суспільстві?
• 4. Якими, з Вашого досвіду, є переваги й недоліки української освіти?
• 5. Охарактеризуйте тенденції розвитку сучасних систем соціального страхування.
• 6. Проаналізуйте, як у другій половині ХХ — на початку XXI ст. змінилися зміст і характер праці. Як змінилися соціальна структура суспільства та якість життя людей?